Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 серпня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Український етнограф з Східної Слобожанщини Митрофан Дикарів

Український етнограф зі Східної Слобожанщини Митрофан Дикарів.

Відомий український етнограф Митрофан Дикарів народився 31 травня 1854-го року у слободі Борисівці Валуйського повіту Воронізької губернії (тепер це селище – райцентр Білгородської області Росії). Навчався він у Воронізькій духовній семінарії, яку не зміг закінчити через те, що імперською владою його було звинувачено у «державному злочині» та «неблагонадійності» (він читав та розповсюджував серед товаришів книги революційного змісту). Весь свій талант віддав Митрофан Дикарів справі вивчення життя українського народу на найсхідніших околицях рідної української землі – на Східній Слобожанщині (своїй батьківщині) та Кубані. Етнографічне дослідження рідної Воронізької губернії розпочав Митрофан Дикарів своєю працею «Прислів'я, приказки, прикмети і повір'я Воронізької губернії». Багато він зробив і для збереження для нащадків безцінних відомостей з життя українців Кубані у 19-му столітті. Не маючи можливості друкуватися у Росії, де з 1863-го року було заборонено українське друковане слово, Митрофан Дикарів видає свої праці у Львові, завдяки щирій допомозі місцевих українських науковців з Наукового Товариства імені Шевченка, і серед цих праць Дикарева однією з найвідоміших є «Чорноморські народні казки й анекдоти», що побачили вперше світ у 1896-му році.

З цього часу до кінця свого недовгого життя Митрофан Дикарів є активним учасником патріотичного кола діячів української культури, у якому поєднували свій талант та творчість найкращі сини Східної та Західної України - Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр Кониський, Борис Грінченко. З ними листується і Митрофан Дикарів, листи свої та праці пише він українською мовою, і навіть використовує іноді замість свого зросійщеного владою прізвища, український псевдонім М. Крамаренко, яким підписана частина його етнографічних творів.

Віддавши значну частину свого життя дослідженню народної культури українців Кубані, не забував Митрофан Дикарів і про рідну Східну Слобожанщину, проводячи постійно паралелі у своїх працях між побутом та життям українців Кубані та Східної Слобожанщини, та доводячи таким чином, на багатьох прикладах, духовну спорідненість українського життя на Кубані та Слобожанщині. Вказував Дикарів і на той великий вплив, що мала українська культура Південної Вороніжщини на життя та побут росіян Воронізької губернії та губернського міста Воронежу. Цим аспектам поширення української культури серед сусідів-росіян присвятив Митрофан Дикарів свою працю «Нарис Воронізького міщанського говору, порівняно з українсько-руським наріччям». Звичаям українців своєї малої батьківщини присвятив Дикарів ще одну свою працю – «Народний календар Валуйського повіту (Борисівської волості) у Вороніжщині».

Помер Митрофан Дикарів 14 листопада 1899-го року в Катеринодарі, бувши на той час архіваріусом Кубанського військового архіву та першим секретарем Товариства аматорів вивчення Кубанської області, яке сам і створив незадовго до власної смерті. Та слава його натхненної праці не загубилася, а пережила свого творця. З великою вдячністю згадують видатного українського науковця на сучасній Кубані, називаючи його часто «основоположником кубанської етнографії». У столиці Кубані, місті Краснодарі, з 2000-го року, влаштовують місцеві науковці спеціальні «Дикарівські читання», на яких кращі дослідники Кубанської землі щорічно спілкуються, обговорюють нові праці з кубанознавства, видають книжки та вшановують цим пам'ять видатного сина Кубані та Східної Слобожанщини, українця Митрофана Дикарева, ім’я якого ще довго житиме у пам’яті та у пошані російських українців.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На чолі козаків-мазепинців зі зброєю в руках Пилип Орлик довгий час намагався повернути Україну під свою владу. У цій нелегкій борні з Московією Петра І та Польщею Августа II він у 1711 році переміг російського царя поблизу Пруту й тим самим помстився йому за Полтавську катастрофу. Однак політична доля склалася так, що протягом багатьох десятиліть цей український гетьман вимушений був перебувати далеко за межами Батьківщини. Пилип Орлик очолив першу у вітчизняній історії українську політичну еміграцію й перед лицем усього світу оголосив ідею Івана Мазепи. Відомо, що протягом 32 років вигнання гетьман Орлик шукав підтримки у правителів таких держав, як Австрія, Англія, Ватикан, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція задля відновлення своєї законної влади в Україні та її об'єднання в єдиній козацькій державі. Пилип Орлик залишив нам велику політико-правову, мистецьку та епістолярну спадщину, серед якої — універсали й маніфести, листи і щоденникові записи, вірші та поеми. Однак найбільшою заслугою гетьмана стало вироблення та ухвалення на початку XVIII століття першого українського конституційного акта, положення якого переконливо засвідчили: українці завжди хотіли бути вільним, демократичним та заможним народом. Справа мазепинців відродилася вже у XX столітті, коли українська нація, спираючись на героїчний досвід кращих своїх представників, серед яких одне з чільних місць належить справді великому українцю — гетьману Пилипу Орлику, гордо заявила перед усім світом про свою незалежність.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka