Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українська культура Стародубщини 18-го століття

Українська культура Стародубщини 18-го століття.

Релігійна література. Наука та освіта. Захар Валькевич. Микола Ханенко. Новгород-Сіверський гурток. Опанас Лобисевич та брати Дівовичі. Церковна архітектура. «Історія Русів».

Період після Полтавської катастрофи був часом повільного але рішучого наступу російського імперіалізму на українську державність в межах Гетьманщини. В умовах постійного обмеження та ліквідації національних прав українського народу, політичні установи Гетьманщини зазнали руйнівного занепаду, і єдиною цариною, де міг продовжуватися розквіт української національної ідеї, залишалася галузь культури, науки та освіти, тобто ті національні установі, які меншою мірою були пов’язані з адміністративно-політичним апаратом. В умовах імперського тиску саме діячі культури, науки та освіти перебрали на себе функції головних проводирів українського народу на шляху до здобуття нової державності та збереження великих надбань великих предків у боротьбі з тотальною русифікацією та паплюженням власної історії імперською владою. Не оминули ці процеси й Стародубщини, для якої 18-те століття стало часом неабиякого піднесення української національної культури у краї.


51. Урочисто-радісний варіант Баликинської ікони.

Вістки про жахливу поразку українсько-шведського війська під Полтавою та терор, який розпочався після цього на Стародубщині під керівництвом Олександра Меншикова, змусив культурні сили краю створити чудову легенду, яка мала релігійне забарвлення та допомагала українському народові Стародубщини пережити важкі роки імперського поневолення у сподіванні нового відродження української державності, яке обов’язково повинне було настати. Ця віра й бажання народу пережити роки важкого лихоліття спричинилися до появи на Стародубщині цієї пори культу Баликинської ікони Божої Матері та рукописного «Сказання», у якому розповідалося, як з’явилася у нашому краї ця чудотворна ікона. Згідно із цим рукописом, у червні 1709-го року, за три дні до горезвісної Полтавської битви, в хаті значкового товариша Стародубського полка Тимофія Дульського у Стародубі почала виділяти сльози ікона Божої Матері. Трапилося це 24 червня, а через тиждень, коли на Стародубщину стали приходити перші вістки про Полтавську катастрофу, ікона заплакала знову. Ця подія вельми вразила стародубців, і вони вирішили розмістити ікону у новозбудованій церкві Миколи Чудотворця у селі Баликині сучасного Погарського району. 1712-го року перед цією іконою зцілилася сліпа дівчина, що прийшла до храму, і з цих пір ікона ця вважається чудотворною. Особливо слава Баликинської ікони поширилася після скасування Гетьманщини на Україні, коли до неї став приходити не лише простий люд, але й козацька аристократія краю, молитися за відновлення української державності. 1770-го року для ікони була зроблена багата риза коштом військового товариша Юркевича, а 1811-го нова, срібна та визолочена, із написом: «1811 р. червня 24 д. коштом графині Ганни Іванівни Безбородько перероблена і визолочена». Ця риза зберігається в храмі й дотепер. Сама Баликинська церква була перебудована 1802-го року. Розташована вона в центрі села на горбі - кріпосному земляному містечку часів Шведської війни, та панує у навколишньому пейзажі. Композиційно будівля відтворює характерний для української архітектури кінця 17 – 18-го ст.ст. трьохчасний храм. У середині церкви міститься іконостас з іконами, за українським звичаєм і зараз прикрашений рушниками.

Відразу ж на Стародубщині з’явилися численні копії Чудотворної ікони. Спочатку Божа Мати на них зображалася на темному, брунатного кольору, тлі, що символізувало тугу українців за втраченою державою. Але з часом почали з’являтися і більш радісні списки цієї ікони. На них Божа Мати із Младенцем були вже на світлому, золотому фоні, і це відображало сподівання стародубців на майбутнє відродження свого життя. Розповсюджений в усіх верствах стародубського населення культ Баликинської Богоматері почав вельми непокоїти російську владу, яка бачила у цьому культі загрозу для своєї імперської політики. Тому 1866-го року, під час нових репресій російського уряду на чолі з канцлером Валуєвим проти української мови, архієпископ Чернігівський Російської Православної Церкви Філарет Гумилевський, до чиєї єпархії належала Баликинська церква, наказав вилучити із храму рукописне «Сказання» про чудо, нібито для того, аби його ретельно вивчити та надрукувати. Але з цього часу перлина стародубської релігійної літератури навіки зникла, і більше її ніхто не бачив. Замість справжнього «Сказання» російська офіційна церква почала розповсюджувати нововигаданий міф, про те, що нібито Богоматір плакала 1709-го року від того, що шведські війська окупували тоді Стародубщину. Цей міф шириться за допомогою РПЦ і зараз. Не звертають уваги апологети нового міфу навіть на те, що їхні вигадки повністю суперечать історичним реаліям. Як відомо, шведські війська залишили Стародубщину у жовтні 1708-го року, і 1709-го року в краї не було жодного шведа. Тим більше який повід було сумувати із-за шведської окупації 24 та 30 червня, за три дні до, й три дні після Полтавської битви, у якій, як відомо, шведи зазнали нищівної поразки? Але того факту, що Баликинська Божа Мати сумувала у червні 1709-го року за українським народом та його гетьманом Іваном Мазепою, сучасні російські церковні ієрархи, як і їхні попередники у Російській імперії, визнавати, певна річ, не хочуть.

Взагалі ж рівень розвитку писемності, науки та освіти на Стародубщині 18-го століття був дуже високим, і про це свідчать численні документи, які дійшли до нас від тієї пори. У середовищі вищої української знаті у той час є помітним підвищений тонус культурного життя. Верхи українського суспільства вчилися в Київській академії, що переживала тоді період розквіту, вчилися в інших латинських школах, деякі проходили подібну школу вдома, або їздили учитися навіть за кордон. Латинську мову опановували настільки, щоб можна було читати книги відомих європейських науковців; було дуже поширено знання польської мови; були й такі, що оволоділи німецькою та французькою. Книги російські й іноземні богословського, історичного, філософського змісту, так само як і газети, були предметами постійного вжитку в цьому колі українського суспільства. Книги та газети купували, виписували, дарували, брали один у одного для прочитання. Створювалася і зростала в той же час і любов до писання. Рівень освіти української козацької старшини 18-го ст. був значно вищим від рівня освіти тогочасного російського провінційного дворянства, яке ще довго не могло піднятися вище того ступеня, що з гострою сатирою висвітлив у своїй комедії «Недоросток» відомий російський письменник німецького походження Денис фон Візін. Навіть російські урядовці, яких присилав на Стародубщину російський уряд, бачили ту велику перевагу, яка відрізняє українських козаків від російських «Митрофанушок». Так наприклад Стародубський полковник, росіянин Афанасій Радищев, став зовсім іншою людиною після того, як сім років провів на Україні, де постійно перебував у товаристві вищої козацької старшини. Зростання рівня Афанасія Радищева від провінційного російського дворянина до людини освіченої, з європейськими принципами, можна побачити читаючи «Щоденник» Якова Маркевича, одного з представників цієї української шляхти. А вже від Афанасія Радищева ця українська освіченість поширилася й на його нащадків – сина та онука, відомого російського демократа Олександра Радищева.

Про те, що українські студенти зі Стародубщини навчалися за кордоном, свідчить наприклад той факт, що у списках студентів університету німецького міста Кіля у цей період, значиться ім’я Якова Карповича, «рутена з України», сина значкового товариша зі Стародубщини. Зі Стародубщини походив і Зосима Валькевич, який упродовж 24-х років був архімандритом Києво-Печерської Лаври. Батько Захара (так у дитинстві звали Зосиму), Степан Валькевич займав уряд бунчукового товариша у Стародубському полку, та володів селами Межениками та Пантусовим, неподалік від Стародубу. У селі Пантусові, 5 вересня 1719-го року й народився у нього син Захар, який 1745-го року став ченцем Києво-Печерського монастиря, а 1762-го архімандритом Лаври. Зосима Валькевич став великим будівником головного київського монастиря, під його керівництвом були оновлені майже всі церкви і дзвіниці як Верхньої, так і Нижньої території Києво-Печерської Лаври, прикрашено позолоченим сріблом престол і жертовник Успенського собору, раки преподобних отців Антонія та Феодосія Печерських. 1786-го року, важко захворівши, Зосима добровільно пішов з посади архімандрита і до кінця життя проживав на самоті у Голосіївській пустелі. Помер Зосима Валькевич 13 березня 1793-го року, та був похований у Києво-Печерській Лаврі.


52. Зразки ділового листування козацької старшини Стародубщини: а) Лист генерального судді Івана Чорниша до писаря Стародубського полку з приводу виклику до суду Якова Ширая. 1718 р., 19 листопада.


. б) Універсал гетьмана Данила Апостола про затвердження права власності стародубського полкового судді Миколи Ханенка на заснований у Погарській сотні хутір Василівку та ґрунти, куплені в с. Чаусах. 1730 р., 18 серпня. Мова документів – староукраїнська.

В українських архівах збереглося чимало документів 18-го століття зі Стародубщини, завдяки яким ми можемо досить добре знати про те, як жили та чим займалися наші предки в останні роки Гетьманщини. Дуже популярною серед української шляхти була й мемуарна література, козацька старшина записувала найважливіші події суспільного життя, яким вони були свідками, у власні щоденники, й таким чином зберегли для нащадків неповторну атмосферу минулого життя. Найзначнішим мемуаристом Стародубщини був Микола Ханенко, визначний політичний діяч України 18-го ст. Походив Микола Ханенко з відомого козацько-старшинського роду, його двоюрідний дідусь, Михайло Ханенко, був українським гетьманом, а батько Данило - полковником. Дідусь Ханенка по матері, Михайло Ломиковський, був вірним соратником Івана Мазепи, і разом зі своїм гетьманом боровся до кінця з імперським свавіллям, та пішов з Мазепою на еміграцію. Новий український гетьман Іван Скоропадський як міг допомагав онукові свого друга Ломиковського – завдяки йому Микола Ханенко дуже швидко зробив значну кар’єру в козацькій Україні. Навчався він у Київській та Львівській Академіях, а з 1710-го року перебував на військовій службі. Свій «Діаріуш»(щоденник) Ханенко розпочав 1719-го року, коли було йому 26 літ, а завершив 1754-го, й таким чином цей щоденник залишається одним з найцінніших джерел з історії України першої половини 18-го століття.

14 років свого життя провів Микола Ханенко у Стародубі. У травні 1723-го року їздив він у складі української делегації до Петербургу, домагатися розширення українських автономних прав перед російським урядом. Разом з українським гетьманом Полуботком перебував у Петропавловській в’язниці, звідки звільнився лише після смерті Петра І. Ще рік йому було заборонено жити на Україні, і він мешкав у Петербурзі, де за наказом уряду «був в гарнізонній школі вчителем дітей офіцерських і солдатських». Лише 1726-го року було його відпущено в Україну, а 1727-го року, завдяки підтримці гетьмана Апостола, отримав Микола Ханенко уряд судді полкового стародубського, на якому і залишався безперервно десять років. 1738-го року його призначено стародубським полковим обозним, і він, як наказний полковник Стародубський, керує Стародубським полком під час Кримського походу російського генерала Ласі. За військові заслуги у цьому поході Миколу Ханенка призначено генеральним бунчужним, з 1740-го він член Генерального Суду, а 1741-го року назавжди перебирається зі Стародубу до гетьманської столиці, ставши генеральним хорунжим до кінця свого життя (помер Микола Ханенко 1760-го року у Глухові).

Микола Ханенко був у числі найосвіченіших осіб свого часу. З 1728-го по 1743-й рік він працював у «Комісії перекладу і зводу правних книг українських»— кодифікаційній комісії для складання кодексу «Права, за якими судиться український народ». Син Миколи Ханенка Василь виховувався за кордоном і закінчив університет у Німеччині. Після Ханенка залишився багатий архів з цінними історичними матеріалами: крім «Діаріушу» там знаходилися копії українсько-московських договорів (так звані гетьманські статті), конституції польських сеймів, укази царського уряду 17-18 ст.ст., службові й родинні папери, рукопис «Короткий опис Малоросійського краю», та конституція Пилипа Орлика 1710-го року. У 19-му столітті, коли українські науковці відкрили для себе архів Миколи Ханенка, він став безцінним джерелом у вивченні історії України того часу, а разом з тим й історії та побуту Стародубщини. Матеріали з архіву друкуються тоді у найповажніших виданнях Києва та Чернігова. Так 1852-го року в «Чернігівських Губернських Відомостях» публікується листування Миколи Ханенка із сином Василем, 1858-го відомий український науковець Осип Бодянський видає у Москві «Діаріуш або журнал» за 1722-й рік, 1865-го року в «Чернігівських Єпархіальних Вістях» друкується щоденник за 1732-1733 рр., а «Київська старовина» публікує у 1883-1884 рр., та у 1896-му щоденники за 1719-1721 рр., 1727-1752 рр., «Партикулярний журнал» за 1754-й рік, та видає «Діаріуш» окремою книжкою. Так Микола Ханенко знаходить свого читача на Україні.

Син Миколи Ханенка, Василь Ханенко, повернувшись на батьківщину, обрав собі для життя саме Стародубщину. Він оселяється у селі Чаусах сучасного Погарського району та володіє частиною села Даріївська неподалік, яке подарував його батькові український гетьман Кирило Розумовський 1752-го року. Після смерті Василя частина Даріївська переходить до його племінника Івана Івановича Ханенка, а далі його дітям – Івану, Олександру та Євгену. Так гілка великого роду Ханенків приймається на Стародубській землі.


53. Баня Богоявленської церкви у Стародубі.


54. Храми Стародубщини 18-го століття: а) Михайлівська церква у Горянах.


б) Дмитра Солунського у Старому Задубінні


в) Богоявлення у Стародубі

Ліквідація гетьманської влади на Україні російським урядом призвела до створення українською козацькою шляхтою низки таємних товариств, метою яких було відродження незалежності України. На Північній Україні головним осередком патріотів своєї Батьківщини став Новгород-Сіверський гурток, учасники якого відправили у квітні 1791-го року до Берліна Василя Капніста з місією встановлення зв’язків з прусським королем та залучення європейських сил у справу визволення України. Серед учасників Новгород-Сіверського гуртка було й чимало стародубців. До них належав Михайло Миклашевський, правнук Стародубського полковника кінця 17-го ст., полковник Стародубського карабінерного полку в 1789-1792 рр. Належали до Новгород-Сіверського гуртка й найвідоміші культурні діячі Стародубщини того часу – Опанас Лобисевич та брати Дівовичі. Опанас Лобисевич народився 1732-го року в Погарі, у козацькій сім’ї. Освіту здобував у Київській Академії та в Університеті при Петербурзькій Академії Наук. Був перекладачем у гетьмана Розумовського та його секретарем. Після ліквідації Гетьманщини очолював Новгород-Сіверське дворянство, був мглинським маршалком. Разом з Г. Долинським, М. Значко-Яворським, М. Миклашевським, Г. Полетикою, А. Худорбою та іншими, належав до найактивніших членів Новгород-Сіверського Патріотичного Гуртка. Займався перекладами на українську мову з латинської та французької мов. 1794-го року переклав на українську еклоги Вергілія, а з французької «Слово президента де Монтеск'є»та «Опис печери бога сну Овідієвих перетворень». Недаремно цього українського письменника 18-го ст., сина Стародубщини, вважають одним з зачинателів українського національного відродження. Помер Опанас Лобисевич 1805-го року, а його родичі та нащадки мешкали на Стародубщині дуже довго, і серед них був також один поет, одописець, П. П. Лобисевич (1761-1817), поміщик села Посудичі, сучасного Погарського району.

Другом Опанаса Лобисевича був Олекса Дівович, що народився у селі Семенівці Стародубського полка, заснованому наприкінці 17-го ст. стародубським полковником Семеном Самойловичем. Олекса Дівович служив військовим канцеляристом у Генеральній Військовій Канцелярії. 1763-го року за підтримкою гетьмана Розумовського його призначено на посаду почепського сотника, на якій він і перебував шість років. Потім Олекса Дівович був Стародубським полковим суддею, аж до остаточного скасування російським урядом полкової системи на Україні 1783-го року, коли пішов у відставку. Брат Олекси Дівовича – Семен Дівович учився у Києво-Могилянській Академії та в Петербурзі. Працював перекладачем у Генеральній Військовій Канцелярії та архіваріусом Малоросійського Генерального Архіву. У 1762-му році написав у формі віршованого діалогу великий твір «Розмова Великоросії з Малоросією», головною метою якого було відстоювання ідей державної самостійності козацької держави та висловлення протесту проти політики російського уряду щодо України. У своїй праці Семен Дівович широко використав “Короткий опис Малоросії” (1734) та інші історичні джерела та змалював історію України від найдавніших часів до середини 18-го ст. Особливу увагу звернув на події національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. Таким чином і після ліквідації Гетьманщини українські патріоти Стародубщини продовжували справу визволення рідного краю.

Нові умови державного існування України вимагали й від народу нових форм свого волевиявлення, у яких би змогла висловитися й їхня туга за загубленою державністю, й сподівання на майбутнє Воскресіння України. А головним об’єктом, у якім стародубський народ звик виказувати свої відчуття від навколишньої атмосфери, завжди залишалася церковна архітектура. Традиція будувати у селах та містах Стародубщини храми коштом українських гетьманів, полковників та сотників Стародубського полка, яку розпочав Іван Мазепа, не перервалася й після Полтавської катастрофи. Крім храмів гетьманів Скоропадського, Апостола та Розумовського свідком цього є й невеличка дерев’яна Троїцька церква у Погарі, яку відновили 1717-го року обозний Стародубського полка З. Іскра та священик Ф. Тарасович, як про це повідомляє вирізьблений в’яззю напис на косяку західних дверей цієї церкви.

Ліквідація Гетьманщини призвела до появи нових форм церковного будівництва на Стародубщині. Відтепер стародубська народна архітектура виробила три нових стиля у церковному будівництві. Деякі з храмів, як наприклад церква Архангела Михаїла у селі Горянах сучасного Унецького району, наслідують своєю будовою стародубським козацьким церквам 17-го століття, й таким чином підкреслюють непереривний зв'язок поміж Україною Гетьманською та сучасною. Інші церкви, такі як храм Дмитра Солунського 1780-го року з села Старе Задубіння того ж Унецького району, створюють собою оригінальний, не бачений раніше стиль, який підкреслює волю стародубських українців до пошуків нового, їхню спрагу до кращого життя, до розбудови нової України. З’являються у цей період і перші паростки нової загальносіверської архітектури, розквіт якої розпочнеться вже у 19-му столітті, коли простори Стародубщини, північної та центральної Чернігівщини покриються новими храмами оригінального сіверського характеру, пофарбованими у блакитний небесний колір, що символізує народне жадання небесного, Божого суду над судом земним, імперським, колонізаційним. Прикладом цього стилю стародубської архітектури кінця 18-го століття є Успенська церква, що побудував у своєму маєтку Красний Ріг, неподалік від Почепу, Кирило Розумовський.

Із знищенням гетьманської влади стародубському суспільству довелося самостійно шукати грошей на будівництво нових церков, адже тепер не було ні гетьманів, ні полковників та сотників, які займалися цим раніш. Але спрага відродити своє життя змусила українську громаду міста Стародуба розпочати нове камінне будівництво у місті. Виникла ідея створити за народні кошти такий храм, який би доказував собою той незаперечний факт, що Стародубщина й під імперським пануванням не забуде свого зв’язка з усією козацькою Україною. Будівництво церкви Богоявлення у Стародубі тривало цілих 19 років, зате створений у традиціях українського бароко, цей храм, що розташований на Заріччі, за греблею, де він яскраво домінує серед навколишньої одноповерхової забудови, й зараз символізує собою той самий нерозривний зв'язок поміж Стародубщиною та Україною. А рік закінчення будови Богоявленської церкви, 1789-й, дивним чином співпав з початком у Європі Великої Французької Революції, якою європейські народи розпочали свою боротьбу за права людини та національну свободу. Але не зважаючи на це, на стародубських українців чекали ще довгі роки імперського рабства.

Кінець 18-го століття став часом створення патріотичного українського твору великої сили – «Історії Русів». Широке коло дослідників, і серед них Валерій Шевчук, вважають, що «Історія Русів» була створена саме на Стародубщині, адже найвідоміші екземпляри цієї праці були знайдені на початку 19-го ст. тут – у Гриневі та Понурівці, маєтках української козацької старшини Безбородьків та Миклашевських. Валерій Шевчук вважає автором «Історії Русів» Архипа Худорбу, учасника Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, козацького урядовця з Сіверщини. Дійсно, подіям на Стародубщині у 18-му ст., в «Історії Русів» відведено багато місця, можна навіть сказати, що «Історія Русів» є своєрідним продовженням «Літопису Самовидця», автор якої також жив на Стародубщині, та завершив свою історію початком 18-го ст., а автор «Історії Русів» її продовжив. Патріотичний зміст «Історії Русів» наслідує тим традиціям, які розпочав Роман Ракушка у своєму великому творі. Через «Історію Русів» ми можемо подивитися на те, як сприймали наші предки-стародубці бурхливі події 18-го ст.

Розпочинається це століття для стародубців в «Історії Русів» палкою промовою гетьмана Івана Мазепи на території Стародубського полка, у Семенівці, перед зустріччю із шведами. Автор «Історії Русів» вустами Мазепи називає Росію «деспотичною державою», та вимагає від українців боротьби за волю. Потім автор виказує схвальне відношення до шведського війська на теренах краю, яке поводилося з українцями «як друзі». В «Історії Русів» написано про це так: «Вступ Шведів зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку».

І далі, усяке російське свавілля, що відбувалося на Стародубщині після Полтави – Меншиковські репресії у Почепі, відбирання російським урядом земель в українських поміщиків на користь старообрядців, муки та смерть стародубських козаків на будівництві Ладозького каналу, полковники-росіяни, які нічого не тямили в українських реаліях, а тільки набивали грошима власні кишені, усі ці події яскраво змальовані в «Історії Русів», причому автор завжди рішуче встає на бік покривдженого українського населення Стародубщини, проти російських адміністраторів. Так наприклад описує він звірства російського генерала Бірона, брата коханця російської імператриці Анни Іванівни у Стародубі: «На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську».

На відміну від Романа Ракушки, автора «Літопису Самовидця», автор «Історії Русів» вельми негативно відноситься й до росіян-старообрядців, які заселяли Стародубщину починаючи з 17-го ст. І його можна зрозуміти. Якщо для Романа Ракушки старообрядці були бідним, гнаним та пригнобленим російським людом, якому стародубські українці надавали притулок та рятували життя, то для автора «Історії Русів» старообрядці є вірними слугами імперського режиму, які помстилися брудною невдячністю українцям Стародубщини за їхню гостинність. Тому про старообрядців, які зневажливо називали українців Стародубщини «хохльонками», та ширили міжнаціональну ворожнечу в краї, автор «Історії Русів» писав так: «Численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти Християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів Угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитання; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать Антихристову. Рівно і про книги Християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють».

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Помітний слід, що залишили представники роду Голубів у XVIІ ст., викликав не абиякий інтерес серед вітчизняних дослідників. Так в майже усіх фундаментальних працях, присвячених подіям XVIІ ст., ця родина наводитсья у різноманітних прикладах. В часи Речі Посполитої – це шляхта, яка за рівнем економічної могутності досягає магнатського рівня; одні з захисників православ’я; старий козачий та гетьманський рід; славні польські полковники у війні з козаками. В дослідженнях Гетьманату – це міщанський рід; шляхетський рід; рід невідомого походження; аристократичний рід, що поріднився із Самойловичами, Скоропадськими, Забілами, Марковичами, Горленками. Звісно, період XVIІ ст., несе за собою кардинальні зміни в вітчизняній історії, і є занадто суперечливий, щоб вимагати від істориків детальних досліджень окремих родів. Проте, із наростаючою зацікавленість до “доленосних” династій і генеалогії взагалі, маємо сподівання, що в майбутньому, історія країни (століть) стане розглядатись і в призмі дослідження окремо взятих родин.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka