Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українські музеї Східної Слобожанщини

Українські музеї Східної Слобожанщини.

Не легко знайти на сучасній Східній Слобожанщині згадок про її українське минуле. Про те, що тут ще нещодавно жили у переважній більшості українці, не любить нагадувати тутешня влада. З історичної пам’яті народу вириваються або старанно ретушуються сторінки, які розповідають про національну ментальність місцевого українського люду, про їхню відмінність від сусідів-росіян, про довгу і трагічну боротьбу за волю, за єдність з Україною. Навіть з експозицій у місцевих музеях не завжди довідаєшся про те, що ті люди, які жили тут впродовж останніх кількох століть і які є предками сучасних мешканців Білгородчини, західної Курщини та південної Вороніжщини, є українцями. Але золоті крихітки української минувшини місцевого краю у тутешніх музеях відшукати все-таки можна.

Найбільш голосно про українську суттєвість східнослобідської землі своєю назвою нагадував музей «Українське подвір’я», який був створений у слободі Дивногір’я на Подонні 2008-го року. Правда за недовгий період його існування музейне керівництво чи то місцева влада встигли таки засоромитися «українського» звучання в оцій назві (а всього того, у чому учувається хоч маленька згадка про Україну, місцева верхівка боїться як чорт ладану), і останнім часом цей музей здебільшого називається просто «Подвір’ям на Дивногір’ї», не уточнюючи, чию національну культуру ця установа представляє. Але, на щастя, збереглися архівні матеріали, які можна знайти у тому ж самому інтернеті, які відтворюють той факт, що створювався цей музей виключно як музей української культури, і до сих пір називається так «по-старинці» місцевими екскурсоводами і тими відвідувачами, які приходять сюди вже не в перший раз.

Враження після побачення цього музею складається двоїсте. Знаходиться «Українське подвір’я» у чудовому місці, біля підніжжя Дивної гори, яка надала своєю назвою ім’я і самій слободі. Особливо приємно побувати на подвір’ї ввечері, подивитися знизу вверх на крейдяні стовпи, які наче постаті стародавніх язичницьких богів біліють на тлі вечірнього блідного неба. Саме цієї пори тут полюбляють влаштовувати свої концерти та вистави місцеві аматори різноманітних мистецтв. Але сама кам’яна споруда, яка за проектом місцевих музейників мала уявляти собою українську оселю, ззовні ні чим не подібна до справжніх українських хат, які ще подекуди можна знайти у Дивногірській слободі. Видно, що цей будинок столітньої давнини, був створений колись за типовим проектом громадських споруд Російської імперії, і був скоріш за все якоюсь пристанційною коморою від залізниці, яка знаходиться з іншого боку Дивної гори. Трохи оце «подвір’я» нагадує своїм виглядом житло німецьких колоністів десь на Волзі, але ніяк не слобідську українську оселю.

Внутрішній вигляд оселі більше нагадує собою типове українське житло. Всякий, хто жив колись у справжній українській хаті, відразу вгадає покуття зі столом, за яким обідає повсякденно українська родина – з лавами навколо, мисником, та іконою зверху, у простінку між вікнами. Навпроти, як і треба, пічка, а у далекому кутку – «піл», відгороджене шафою місце, де спить господар дому з господинею, і де колишеться колиска з маленькою дитиною. Коли я був маленьким, мені довелося разом з моїм дідусем, прожити кілька років у предківській хаті, яку збудував ще мій прадід 1921-го року. Тому я добре знаю – якою вона є, справжня українська хата, побілена ззовні і в середині, з земляною долівкою, вкритою полотняними доріжками, знаю що таке «піл» і «призьба», слова, сенсу яких, на жаль, часто не розуміють сучасні українці. Тому мені відразу кидається в очі все те фальшиве, що є присутнім в музейній хаті у Дивногір’ї. Кам’яна підлога, що вкрита чомусь декоративною плиткою, як на сучасних вулицях міста. Чорні товсті кабелі електричної мережі, яку творці музею провели просто по стінці, ніяк не приховавши від очей глядачів. Сплетений з лози плафон лампочки під стелею, як у провінційних радянських квартирах 70-х років минулого століття. На світлинах, які я наводжу нижче, всього цього фальшивого майже не видно, адже я навмисно зробив так, аби мої читачі побачили українську хату на Дивногір’ї такою, якою вона і потрібна була бути насправді.



На «Українському подвір’ї» в Дивногір’ї.



«Піл» у музейній хаті – з ліжком та колискою.



Зруйнована, але справжня, а не музейна хатка у Дивногір’ї.

Цікавими є і експонати приватного музею російського народного костюму в місті Богучарі на Подонні. Знову ж таки цей музей позиціонує себе як музей російського народного мистецтва, хоча велику частину його експонатів складають саме предмети української національної культури. Добре хоч те, що власники музею не приховують цього факту, та вказують на приналежність своїх експонатів до української етнічної спадщини. Хоча частіше за все, приналежність національного костюма до українського чи російського ареалу на Вороніжщині можна визначити з першого погляду – адже так виразно відрізняється українське національне вбрання від російського. І це краще будь-яких ідеологічних постулатів свідчить на користь того факту, що українці та росіяни це різні народи, відмінності між якими формувалися в історичному проміжку не менше кількох тисячоліть. Бо навіть в україно-румунській, україно-білоруській та україно-словацькій етнічних зонах давно існують так звані «суміжні» ареали, де форми однієї національної культури плавно перетікають у форми сусідньої, і лише україно-російський, (та може ще україно-польський), етнічний кордон до недавнього часу чітко відрізняв представників української культури від представників культури російської. Змішання української і російської етнічних культур активно стало відбуватися лише в радянські часи, що і призвело до сумної русифікації сучасного південного сходу України.

Народне українське вбрання з колекції Богучарського музею:




Чоловіча сорочка – слобода Залиман Богучарського повіту.



Жіноче святкове вбрання. Слобода Руська Тростянка Острогозького повіту

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Повстання 1768 року на чолі з Максимом Залізняком сягало своїм корінням ще в попереднє XVII століття, коли на теренах від «Дніпра до Случі» утворилася й довгий час існувала козацька держава — Український гетьманат. Після скасування гетьманського устрою на Правобережній Україні на початку XVIII століття та Лівобережжі — у 1764 році, Коліївщина стала одним із проявів стремління українців до відновлення традиційної і самобутньої влади. Гетьманування Максима Залізняка було коротким, але яскравим прикладом прагнення відновити втрачені владні позиції і завершило великий період вітчизняної історії, коли правителями в Україні-Русі були не іноземні королі, царі чи хани, а українські гетьмани.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka