Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 січня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українські плани Врангеля
Володимир Сергійчук - "Український Крим"

Українські плани Врангеля

Вступ до Криму військ Антанти, яка підтримала Денікіна з його прагненнями відновити "єдіную і нєдєлімую", відсунув на невизначений час сподівання на відродження тут української державності. Однак українське населення продовжувало боротися проти новітніх окупантів.

На початку грудня 1918 року в Підгородньо-Петровській волості група селян на чолі з Русановичем вела активну агітацію проти Добровольчої армії. За свідченням її розвідки, "агітатори переконують селян, що влада крайового уряду і Добровольчої Армії в Криму незабаром буде скинута петлюрівцями і махновцями, і тому не треба ні слухатися існуючої влади, ні платити податки" (Красный архив. - 1928. - Т. 28 - С. 146).

Таку ж позицію селяни Сімферопольського повіту займали і через місяць. Агітація проти Добрармії особливо активно велася в селах Сабли, Курка, Зуя, Мазанка, Мамак, у якій головний провід узяли на себе Костянтин та Пилип Шевченки (там само. - С. 163).

У квітні 1919 року на території Криму, за винятком Керченського півострова, відновилася радянська влада. Щоб запобігти можливості Українській Народній Республіці претендувати на територію Криму, Політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня 1919 року ухвалило рішення про створення Кримської Радянської Республіки у складі РРФСР. Але це не було актом волевиявлення населення Криму і не могло бути юридичним документом, на якому б ґрунтувалися права Росії на Крим.

Чому ж так квапилося Політбюро РКП(б)? Пояснити це дуже просто. У пам'яті ще лишалися спогади про "самодіяльність" Установчого з'їзду Рад, ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії, що відбулися 7 - 10 березня 1918 року. Попри кадрову, матеріальну та іншу підтримку делегати з'їзду додумалися прийняти звернення до уряду РРФСР, в якому заявили: "На всій території України повинна бути Радянська влада як виразниця волі трудового народу, і таку владу ми разом з товаришами пролетарями будемо підтримувати всіма засобами, що їх маємо. Ніякої іншої влади не визнаємо" (Буткевич В. Право на Крим. - С. 34). 28 квітня Політбюро РКП(б) розглянуло склад уряду нової Кримської республіки, і тоді ж, 28 - 29 квітня 1919 року, була скликана кримська обласна партійна конференція, на якій кілька десятків комуністів, згідно з вказівкою Політбюро РКП(б), прийняли рішення про створення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки у складі РРФСР. Конференція підготувала для тимчасового уряду декларацію, в якій проголошувалося: "Волею революційних робітників і селян Криму і славними подвигами героїчної Червоної Армії буржуазно-поміщицький крайовий уряд Криму повалено і Крим оголошується Соціалістичною Радянською Республікою" (там само. - С. 34).

І знову не обійшлося без неузгодженостей, підкреслює цей дослідник. Декларація проголошувалася волею робітників Криму, а їх у Криму не було. Текст списувався з російських декларацій без урахування місцевих умов. Вищий орган влади Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд створювався так терміново і з такою недовірою до місцевого населення, що до нього довелося вводити людей, які знали Крим хіба що з відпочинку (брата Леніна - Д. Ульянова, Дибенка, Полонського та інших). Склад уряду формувався за аналогією з РНК РРФСР, а тому призначили і міністра закордонних справ. Це насторожило Раднарком РРФСР. Тому 28 травня 1919 року в постанові ЦК РКП(б) про статус кримського уряду були розставлені крапки над "і": "прийняти як директиву, що уряд діє на правах губвиконкому, підкоряючись ВЦВК і відповідним наркоматам за належністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв'язаному безпосередньо з ЦК РКП(б)" (там само. - С. 34).

Узагалі, вважає цілком резонно В. Буткевич, історія Кримської обласної партійної організації дає змогу побачити, як більшовики насправді ставилися до незалежності Криму. У жовтні 1917 року, не погоджуючись з політикою Тимчасового уряду і водночас прагнучи заручитися підтримкою України у майбутніх подіях, РСДРП(б) визнала, що Крим належить Україні, а тому й більшовицькі організації, які там будуть створюватися, повинні підпорядковуватися Києву. У листі ЦК РСДРП(б) Миколаївському комітету РСДРП(б) від 18 вересня 1917 року Я. Свердлов дав таке пояснення: "Питання про область має велике значення. Ми думаємо, що доцільніше було б Вам увійти в південну з Києвом (поки що) у центрі. До цієї області, як гадають, увійдуть, крім Києва з районом, Одеса, Миколаїв, Херсон, Крим з Севастополем, Єлисаветград та ін. Згодом можливий поділ цього району на 2 частини: 1) Київську, Полтавську, Чернігівську, частину Могилівської і т. д. і 2) Одесу, Миколаїв, Крим і т. д." (Я. М. Свердлов. Вибрані твори. - Київ, 1961. - Т. 2. - С. 40).

У листі ЦК РСДРП(б) обласному комітетові РСДРП(б) Південно-Західного краю від 2 (15) жовтня 1917 року він знову повторював: "Нам здається, було б взагалі доцільніше до вашої області включити губернії: Київську, Чернігівську, Полтавську, Волинську, Подільську. Це і була б Південно-Західна область. А губернії Херсонську і Таврійську з приєднанням Кишинівської виділити в окрему Південну область" (там само. - С. 61).

Після жовтня 1917 року керівники РСДРП(б) перестали рахуватися з українськими комуністами у вирішенні кримських питань. Як зазначає В. Буткевич, вони безпосередньо підкорили собі діяльність кримських комуністів (читай - своїх активістів, направлених до Криму). Але варто було генералові Денікіну загарбати Крим, як ЦК РКП(б) знову відмовився від нього і передав кримських комуністів як обласну партійну організацію більшовикам України. ЦК КП(б) України створив групу (у складі С. В. Косіора, Г. І. Петровського, Д. 3. Мануїльського) для керівництва роботою підпільних організацій Криму. Для відновлення роботи Кримського обкому партії ЦК КП(б) України виділив 250 тисяч карбованців для друкарні, 500 тисяч карбованців для потреб обкому тощо (Буткевич В. Право на Крим. - С. 35).

Треба підкреслити, що ЦК КП(б)У тоді рішуче виступив проти спроб окремих кримських комуністів відірватися від української парторганізації. Скажімо, коли Ф. Артем (Сергеєв) доповів 1 лютого 1919 року на засіданні Президії ЦК щодо позиції проживаючих у Харкові вихідців з Криму, які хочуть створити самостійну партію і уряд, то було ухвалено: "Беручи до уваги, що на партійних з'їздах постановлено входження кримських організацій до складу К.П.У., що Крим має самостійний обл. К-кт, Ревком, вважати виділення кримських працівників у Харкові в самостійну організацію недопустимим" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 27. - Арк. 2 зв.).

7 лютого 1919 року на Президії ЦК КП(б)У знову розглядається кримське питання. Зокрема, ухвалюється рішення "послати в Крим надійну людину з грішми і повноваженнями для організації обласного К-ту" (там само. - Арк. 7). А 12 лютого Президія ЦК КП(б)У вирішує послати до Криму т. Чорноусова. Однако: оскільки він поставлений під суд Трибуналу, то попередньо слід ознайомитися з матеріалами. При цьому зазначається: "Запропонувати всім радянським організаціям ніяких працівників не приймати без попередньої реєстрації в секретаріаті ЦК" (там само. - Арк. 12 зв.).

А 13 лютого 1919 року Чорноусову було таки запропоновано виїхати до Криму представником ЦК КП(б)У (там само. - Арк. 13 зв.). Зокрема, сімферопольський професор М. Дементьєв підкреслює, що в перші роки радянської влади ЦК РКП(б) багаторазово доручав ЦК КП(б)У надавати допомогу Кримському областкому партії в проведенні ряду політичних кампаній. Практика, за якої партійні органи України відігравали роль шефів стосовно до партійних органів Криму, значною мірою сприяла перенесенню досвіду коренізації з України в Крим (Дементьев Н. О политике татаризации в Крыму // Известия Крымского республиканского краеведческого музея. - 1993. - № 2. - С. 31).

А тим часом, в умовах денікінської окупації, не завмирало й власне українське життя в Криму. 11 серпня 1919 року в Севастополі був скликаний черговий Український з'їзд, який ухвалив: "Ми, нижчепідписані представники українських організацій в Криму, зібравшись на з'їзд в м. Се-вастополі 11 серпня 1919 року, ухвалили таку постанову:

"Аби Краєва Українська Рада в Криму могла обстоювати права української людності перед Кримською Владою і провадити широку організаційну, просвітну та економічну діяльність серед українців Криму. З'їзд постановив надати Виконавчому Комітету Краєвої Ради, котрий зветься Малою Радою, права Українського консульства і Голову Малої Ради Павла Єрофеіча Горянського визнати Консулом Української Народної Республіки в Криму. Місцем перебування Консула є м. Ялта" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 50. - Арк. 3).

Намагаючись швидше налагодити контакт з Українським Урядом, голова Крайової Ради Павло Горянський спробував зробити це через дипломатичне представництво УНР на Кавказі, до якого звернувся з такими словами: "Од імені Краєвої Української Ради в Криму уклінно прохаю Вас переслати доклад про Краєву Раду, прохання про заснування Українського представництва в Криму і інші папери до уряду Народної Республіки, долучивши до прохання Вашу прихильну резолюцію. Для урятування української справи в Криму Краєва Рада визнає необхідним призначення Урядом Українського представництва і асигнування задля його праці певних коштів. Дуже прохаю Вас, коли потрібно, скласти кошторис видатків на удержання представництва в Криму та його культурно-економічну працю. Полишаючи повернення нашої національної справи в Криму на кращий шлях Вашій ласкавій опіці. Маю честь бути Вашим слугою" (там само. - Арк. 7).

З подібним листом звертався Горянський і до МЗС УНР, у якому викладав також усі перипетії українського життя в Криму: "Згідно з постановою З'їзду Українських Організацій в Криму 11 серпня сього року, Краєва Рада в Криму звертається до Міністерства Закордонних справ з уклінним проханням про надання Малій Раді прав Консульства або про заснування в Криму представництва Українського Уряду.

Таке представництво необхідно для піднесення української національної справи в Криму, котра з плином часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів українське міське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду, і населення змушене буде цілком денаціоналізуватись. Треба також будити свідомість і підносити українську культуру серед селянства в Криму, для котрого досі Краєва Рада нічого не робила. Засоби, котрі ведуть до осягнення цієї мети, докладно з'ясовані в статуті Малої Ради, в пункті 2. Крім того, після офіціальної наради делегації Краєвої Ради з представниками Татарської Директорії (власне з директором Закордонних справ) і Курултаю (Парламенту) вияснилось, що керманичі татарського народу вважають бажаним і потрібним представництво Українського уряду в Криму для спільної діяльності в обороні національніх прав обох народів.

Видатки на заснування культурних закладів (шкіл, курсів), на утримання представників і оплату роз'їздів нехай Міністерство буде ласкаве призначити на рік уперед по штатам, які воно визнає відповідними.

Оскільки Краєвій Раді відомо, Голова Української Дипломатичної Місії на Кавказі Іван Ігнатович Красковський пильно дбає про підтримання українського національного руху в колоніях і спеціально працює в сфері східної політики України, його Краєва Рада вважає авторитетним порадником в справі утворення Українського Представництва в Криму.

Його Краєва Рада просить бути посередником і переслати се прохання разом з докладом, статутом і инчими паперами до Міністерства. Відповідь Міністерство нехай, буде ласкаве дати також через дипломатичну місію на Кавказі" (там само. - Арк. 4). З весни 1920 року, як відомо, в Криму вже заправляв барон Врангель, котрий був гнучкішим у ставленні до українства. Цікаво, що в армії Врангеля виявилася велика кількість українців, які утворили українську організацію при його штабі в Севастополі. Почалося з "Гуртка українських старшин", який заявив про себе 17 серпня 1920 року. Мета його діяльності, яка була викладена в статуті, передбачала об'єднання українців на Кубані і в Криму. Члени гуртка вважали, що "мається по 5 - 6 чоловік комісарів на кожний повіт і що розбити большевиків на Кубані можливо тоді, коли буде армія виключно українська, під національним прапором, і коли команда армії на Кубані буде в руках українця, бо українці по мобілізації, об'явленій російським правительством, не підуть, бо український нарід на Кубані не віре ні російському уряду, який возглавляється генералом Врангелем, ні російському офіцерству і взагалі російській бюрократії. Доказом цього є той факт, що не дивлячись присутности озброєної сили російських відділів на терені України (Мелітопольський повіт), по мобілізації ніхто не пішов" (Центральний військовий архів у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69). Ознайомившись з цим документом, Врангель погодився з такою пропозицією і попросив вказати на тих українців, котрим повірить народ і він. Гурток виставив кандидатуру генерала Кірея, на що Врангель погодився і запропонував йому сформувати Тимчасовий Український Уряд - Український Національний блок (там само. - Арк. 69).

У ті дні, здавалося, Врангель усвідомлював роль українців, бо виступив із спеціальним до них зверненням, у якому були й такі слова: "Сини України! Знемагаючи під червоним ігом, ви піднімаєтесь на захист віри православної, рідної України і всього надбання вашого. Як і ви, російська армія бореться за щастя, свободу і велич Батьківщини. Очолюючи російську армію, я звертаюся до вас, брати! Зімкнемо ряди проти ворогів, які топчуть справу, народність і надбання, потом і кров'ю нагромаджені батьками і дідами. Російська армія з мечем у руці і хрестом у серці бореться з насиллям і неправдою. Не відновлювати старі порядки будемо ми, а боремося за те, щоб дати народу можливість самому бути господарем своєї землі. І волею народу встановити порядок у всій Росії. Я уклав порядок у всій Росії. Я уклав братерський союз з козацтвом Дону, Кубані, Терека і Астраханським, і ми, як рідні, простягуємо вам руку. В нашім єднан- ні - наше спасіння" (Время (Сімферополь). - 1920. - 19 серпня).

Кірей зібрав своїх однодумців-русофілів - Михайла Кравченка, Олександра Безрадецького, Сахно-Устимовича, Михайла Левченка, котрі порекомендували ще й Олексія Коломійця, В'ячеслава Лащенка, Василя Овсянко-Більчевського, Івана Чорниша, Володимира Леонтовича, Федора Шульгу, Федора Лизогуба, Миколу Ярошевського, Василя Вірського, Костя Воблого, Михайла Ханенка, Сергія Перлиха та Івана Пащевського.

Відтоді вважалося, що при генералові Врангелі існує Тимчасовий Український Уряд. Останній одразу ж організував свої філії в всіх містах, негативно поставившись до існуючих уже українських просвітних рад, які мали демократичне спрямування і підтримували законний український уряд на чолі з Симоном Петлюрою (ЦВА у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69).

Генерал Кірей заявив 11 вересня представникам преси: "Головнокомандуючий заключив договір з козаками Дону, Кубані, Терека і Астрахані і на цих же умовах простягує руку синам України, вважаючи, що в єднанні наше спасіння.

Багато українських повстанців бажають мати свою українську мову, і в цьому відношенні Головнокомандуючий іде широко їм назустріч. Що стосується внутрішнього устрою України, то це вирішить сам народ після закінчення війни, а поки Головнокомандуючий вирішив призначити вищу адміністрацію України з уродженців України, а нижчу буде обирати саме населення.

Питання про формування українських частин буде розв'язане позитивно. Повстання на Україні відбуваються повсюдно. Є цілі повіти, які фактично скинули більшовиків і перебили комісарів і комуністів. Від армії генерала Павленка приїжджала делегація з метою інформації і вироблення умов про можливу угоду. Однак ця делегація не мала повноважень на укладання самих договорів, а через це справа обмежилась взаємними вітаннями, інформацією і вираженням сподівання на те, що обидві армії і в подальшому будуть продовжувати боротьбу із спільним ворогом.

Головнокомандуючий повністю стоїть за цей договір. Ми всі хочемо одного і того ж: порядку і спокою, але закулісні сили нацьковують нас один на одного. Комусь невигідна федерація братських народів Російської держави.

Я сподіваюсь, що тут це розуміють і, ознайомившись з нашими надіями, підуть нам назустріч" (Время (Сімферополь). - 1920. - 12 вересня). Якраз у ті дні в місцевих російських газетах з'явилися повідомлення, що до Криму їде Українська місія укласти угоду з Врангелем. Хто стояв на її чолі, з якими повноваженнями і від кого вона прибувала трактувати з Врангелем про українські справи - це на той час залишалося невідомим і для членів старшинського гуртка, не кажучи вже про широкий національний загал. З огляду на це українська громада Криму зайняла вичікувальну позицію.

Коли через три-чотири дні делегація прибула до Криму, виявилося, що очолював її сумнозвісний Моркотун, відомий своєю антиукраїнською пропагандою, зокрема, злісними наклепами на Голову Директорії та Головного Отамана військ УНР (ЦВА у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69).

Сам Моркотун заявив кореспонденту сімферопольської газети: "Ми стоїмо на точці зору необхідності російської федерації. Ми вважаємо, що Великоросія і Україна однаково зацікавлені в тому, щоб Росія відродилася великою і могутньою. Федеративний образ правління, як мислимо ми, - це із зовнішнього боку сильна, єдина Росія, а з внутрішнього - найширше самоуправління в адміністративному і законодавчому відношеннях. Місцевий уряд і сейм. Ми вважаємо, що відродження України повинно бути основане на началах широкої аграрної реформи. На створенні сильного класу дрібних власників. Це вірна запорука того, що Україна буде врятована від більшовиків. Тому вітаємо втілення в життя Південноросійським урядом" (Время. - 1920. - 13 вересня).

Вислухавши такі заяви Моркотуна, українські просвітні організації Криму звернулися до губернської ради із запитом, що то за представники українського народу Моркотун та Ко?

Сімферополь відповів, що тепер виникло багато самочинних урядів, вказавши, зокрема, і на Севастопольський національний блок, і запропонував дотримуватися такої тактики: всі просвітні ради на місцях для інформації повинні ввести по одному старому членові до філій організації Кірея на місцях. Крім того, Сімферопольська Українська Рада написала до Севастопольського Українського тимчасового уряду листа такого змісту: "Скликати з'їзд українців Криму і теренів України, занятих військами Врангеля, не пізніше 1 жовтня. Коли такий не буде скликаний, то на 15 жовтня губерніальна Сімферопольська Національна Просвітня Рада скличе український з'їзд самостійно" (ЦАВ у Варшаві: Ф. 380. - Оп. - 3. - Спр. 103. - Арк. 69 - 70).

У другій половині вересня 1920 року в Севастополі таки зібрався Український з'їзд, на який були допущені з правом вирішального голосу і представники окремих місцевих просвітних рад. І хоч це був не той селянський З'їзд, на скликанні якого наполягали кримські просвітні ради, але коли делегати з материкових регіонів одержали слово, то виявилося, що "селяне, міщане і повстанці визнають владу на Україні лише Уряду УНР і Головного Отамана Симона Петлюру. Окремі докладчики, як, наприклад, з Олександ-рівського повіту з Катеринославщини, заявив, що, находячися під владою большевиків, українське населення чекає яко визволителя з-під большевицького ярма лише одного - це Петлюру, навіть анархист Махно на селянських зібраннях заявив селянам, що всі повинні йти за Петлюрою, спасати Україну від жидів та кацапів" (там само. - Арк. 70).

Після таких виступів представників з-поза півострова провідники севастопольського блоку зрозуміли: на цей з'їзд населення обрало не прихильників "єдинонеділимої", а самостійників-державників, "форменних" петлюрівців, як про них сказали. А тому організатори з числа кіреївців припинили повідомлення з місць і перейшли до чергового пункту порядку денного.

На запитання одного з членів Сімферопольської просвітної ради, чому на з'їзді немає представників від УНР і Головного Отамана і повстанців, головуючий Безрадецький відповів: мовляв, останні вже приїхали, та оскільки змучені, то з'являться на засідання завтра, а що стосується представників Уряду УНР, то вони лише проїхали Джанкой, а завтра, очевидно, також будуть на з'їзді.

Далі Безрадецький почав доводити, що Петлюра - зрадник, він віддав Україну полякам, а тому найкраще - організувати уряд українського Врангеля за формою Кубанського Крайового Уряду. Підтримували Безрадецького в цьому представник російського національного блоку українець Перлих, а також Сахно-Устимович, Лизогуб та деякі інші. Вони намагалися довести, що необхідно лише боротися з більшовиками, інакше вони разом із євреями заволодіють Кримом. Але після заяв про нібито зраду Петлюри українському народові з'їзд почав вимагати конкретних даних про неї. В залі піднявся ґвалт, і засідання на деякий час перервали (там само. - Арк. 70).

Учасник з'їзду Лука Бакун зафіксував подальші події в залі таким чином: "Від спілки Рад і селян виступав Шульга, молодчий Леонтович, Овсянко-Більчевський, Коломієць, Лащенко, Шопорчук-Одинець, пан-отець Дашковський та другі і вказували, що на Україні влада мусе бути тілько влада Петлюри і Уряду УНР і інчої не може бути. Коли Уряд УНР і Головний Отаман Петлюра підписали умови з поляками не вигодні для українського народу, то цього, очевидно, вимагали ті обставини, в яких опинився Петлюра і Український Уряд після того, як Денікін розпочав війну з Україною. Що зробив Денікін та його генерали. Програв війну, кинув свій російський нарід і утік до англічан на заране приготовлену вілу. Петлюра не кидав свого народу, а якщо тимчасово залишає терен України, то разом зі своїм військом. Подивіться на російських генералів, які, продавши Росію і живуть на ті кошти за кордоном. Шульга і Більчевський доказували необхідність організації українського корпусу під орудою українських старшин. Мобілізація на зайнятих теренах України військами Врангеля повинна переводитись у такий спосіб - хто хоче йти до росіян, до російської армії, а хто хоче до української, то до українського корпусу, бо українці заявляють, що умирати в боротьбі з ворогом хотять лише під своїм національним прапором. Вся влада на теренах Криму та України повинна перейти до рук українців, починаючи від губернатора і кінчаючи городським.

Російська аристократія, а особенно офіцерство - вори, за виключенням Врангеля. Ми Врангелю віримо. Всі рвуть, як на пожарі, та вивозять за кордон. Хотя дивуватися нічому. Хто для них Україна і Крим - чужі. А коли прийде українська влада, то вона грабувати свого не буде. Запитаємо Кривошеїна, де дівалося збіжжя, зібране з цілого Криму та частини України, куди вивезено за кордон і за його хто то одержав фунти, ліри та франки. А не трудно догадатися. Представителі бльоку повинні відкрити очі Врангелю, доказати, що його і нас окружають злодії та грабіжники. Представник російського національного бльоку заявив, що не всі злодії, є і чесні. Шульга заявив, що він може доказати чесность російської аристократії ріжними даними, починаючи від Денікіна, Шкури і кончаючи Кривошеїним, Татіщевим. Прошу з'їзд обібрати представників українського народнього бльоку, які могли б захищати права народу України та Криму, допомогти Врангелю бити большевиків та вішати наших злодіїв" (там само. - Арк. 70 - 71).

Після тривалих гарячих суперечок Український з'їзд у Севастополі обрав Національний блок з нових членів у кількості шести осіб та двох заступників. А далі було ухвалено:

"1) організовувати українську армію під національним прапором і командою українських старшин, а верховну владу Врангеля для боротьби з большевиками;
2) українські старшини повинні пройти фільтр місцевих Просвітніх Рад;
3) представником по військовим справам при Врангелю - генерал Прісовський, по громадським справам - Леонтович;
4) цивільна влада на Україні повинна бути лише в руках українців, теж перешедших через фільтр місцевих Рад;
5) влада на Україні повинна бути лише в руках Петлюри;
6) необхідно ввійти в згоду Врангелю з Петлюрою, бльок повинен негайно послати представників своїх - два - до Петлюри, разом з представниками Врангеля" (там само. - Арк. 71).

1 жовтня 1920 року Врангель цілком прийняв постанови Українського з'їзду, і на протоколі власноручно написав: "Принять к исполнению" (там само. - Арк. 71).

Але така резолюція Врангеля, природно, не означала, що він зацікавлений у справедливому розв'язанні українського питання. Він, як і його оточення, тільки тому звертали увагу на українство, оскільки добре розуміли головну роль України в антибільшовицькій боротьбі.

У "Проекте необходимых мероприятий для разрешения украинского вопроса" соратник барона Врангеля генерал Слащов-Кримський, котрий навіть допускав використання українськими військовими частинами "синьо-жовтого з червоним кутом" прапора, чітко зазначав: "Все перечисленные мероприятия необходимо немедленно провести в жизнь для установления демократической правовой Украины на общероссийских федеративних основаниях в противовес, с одной стороны, самостийным, а с другой - крайне правым..." (Слащев-Крымский Я. Белый Крым. 1920 г. - М., 1990. - С. 192).

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА ТЕРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА Н. ГУБОРЕВА до ПОСЛА УНР в БУДАПЕШТІ ПРО БАЖАННЯ ЗБЛИЗИТИСЯ з УКРАЇНОЮ 16 листопада 1920 року

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka