Не зважаючи на бажання місцевого українства, Східна Слобожанщина так і не стала частиною Радянської України. Аби приборкати національну ситуацію у цьому українському краї, так само як і на українській Кубані, російській владі довелося пообіцяти місцевому населенню зробити все можливе, щоби забезпечити подальший розвиток їх мовних та культурних традицій. Так розпочалася на Східній Слобожанщині та на Кубані наприкінці 20-х років 20-го століття так звана «коренізація». В українських селах та невеликих містечках відкривалися українські школи, в повітових, а потім районних центрах друкувалися українські газети і журнали, навіть вивіски і об’яви на вулицях міст писалися тепер українською мовою. У Вороніжі створюються українські відділи при сільськогосподарському та педагогічному інститутах. Але крім великих «плюсів», мала коренізація і не менш значні «мінуси» для української справи на наших етнічних землях в Російській Федерації.

По-перше, і освіта, і друковане слово використовувалися владою виключно для пропаганди своїх більшовицьких принципів. Український дослідник з Канади Олександр Малицький зібрав і видрукував окремим виданням усю наявну інформацію про українські видання в Росії цієї пори. От список українських газет, що виходили на початку 30-х років 20-го ст. на Східній Слобожанщині (назви цих видань яскраво свідчать і про їхній зміст):

Вповні або частинно українські газети Північної Слобожанщини -

1) «БЕЗ МЕЖІ» (Кореневе), 1931-й рік, українською й російською мовами.
2) «ЗА БІЛЬШОВИЦЬКІ ТЕМПИ» (Кам’янка), 1932, українською й російською.
3) «ЗА ПИСЬМЕННІСТЬ КОЛЕКТИВІСТА» (Розсош [чи Вороніж?]), 1931, українською.
4) «КОЛЕКТИВІСТ» (Богучар), 1930-32, українською.
5) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Бутурлинівка), 1931-32, українською.
6) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Волоконівка), 1931-32, українською й російською.
7) «КОЛГОСПНЕ БУДІВНИЦТВО» (Митрофанівка), 1931-32, українською.
8) «КОМСОМОЛЕЦЬ» (Розсош), 1932, українською.
9) «ЛЕНИНСКИЙ ПУТЬ» (Червоногвардійське), 1932, українською й російською.
10) «ЛЕНІНСЬКИМ ШЛЯХОМ» (Калач), 1930-32, українською.
11) «НОВЕ ЖИТТЯ» (Острогозьке), 1932, українською й російською.
12) «ПРАПОР КОМУНИ» (Кантемирівка), 1930-32, українською.
13) «ПРОМІНЬ КОМУНИ» (Павловське), 1931, українською.
14) «ФАБРИКА ЗЕРНА» (Богучар), 1932-33, українською.
15) «ШЛЯХ КОМУНИ» (Олексіївка), 1930-32, українською й російською.

Як бачимо, газет було нібито й не мало – але термін їх існування був недовгий, і про що могли писати видання з такими назвами, теж зрозуміло.

Те ж саме було і з школами. Цікаві цифри наводить з цього приводу Аркадій Животко у своїй праці «Острогожщина: осередок Подоння», на прикладі Розсошанського повіту Вороніжчини. Розсошанська волость мала 95,8% українського населення, а в 1927-му році мала лише 7 шкіл з українською викладовою мовою, що творило 4% всіх шкіл. На рік 1931-й кількість ця піднеслася до 55-х, або 31% всіх шкіл. Коли ж взяти цілу Розсошанщину з 8-ма районами, що має 89,6% українського населення, то відсоток українських шкіл ще менший. Інші повіти Подоння опинилися в ще гіршому становищі. Порівнюючи становище українського Подоння зі становищем російської меншості в Україні (УСРР), бачимо таку разючу різницю, в першу чергу, в шкільництві. На 2 677 166 душ російського населення тут на 1931-й рік забезпечено було російською школою 94,5% всіх дітей російського населення.

Але головна шкода для українців Східної Слобожанщини від політики коренізації була в іншому. За споконвічною російською традицією, яка залишається незмінною що в царській, що в радянській, що в сучасній Росії, чиновництво так само завзято узялося (за вказівкою зверху) за насадження українськості у краї, як перед тим воно цю українськість тут знищувало. Та внаслідок цього місцева молодь опинилася в украй важкій ситуації. Набувши української освіти у середній (семирічній) школі, українські юнаки та дівчата потрапляли до державних установ, де української мови не знали, і вона тут була не потрібна. Так само і технікуми з вищими навчальними закладами на Вороніжчині та Курщині давали освіту здебільше російською мовою, і таким чином початкова українська освіта ставала майже не потрібною для здобуття подальшої кар’єри. Але школи в українських районах Східної Слобожанщини, згідно з політикою коренізації, треба було робити українськими, і тоді місцеве українство самовільно починає зрікатися від свого українства, аби позбавитися від українських шкіл та мати змогу отримувати більш якіснішу, як і здавалося, російськомовну освіту. Так із кінця 30-х років, раптом зникає українське населення на Східній Слобожанщині, і кожний наступний перепис фіксує той факт, що ця, українська колись земля, повільно перетворюється на суцільну етнічну російську територію. Є в цьому, звичайно ж, провина і від політики коренізації. Але якщо б Східна Слобожанщина стала у першій половині 20-го ст. адміністративною частиною єдиної України (і не важливо навіть якої – незалежної чи радянської), тут і зараз би, у 21-му столітті, жили би українці. Так не сталося, і тепер тут живуть росіяни, хоча по крові це ті самі ж люди.

Та й сама політика коренізації у Радянській Росії продовжувалася недовго. Вже у грудні 1932-го року в Кремлі приймається рішення, за ініціативою Молотова і Бубнова, про закриття українських шкіл та бібліотек на території РФ. Майже відразу після цього зникають з обігу українські видання на Східній Слобожанщині та Кубані. Україномовні школи в окремих сільських районах продовжують діяти ще до середини 30-х років, а представники місцевої української інтелігенції, які негативно поставилися до цього наступу на все українське в Росії, остаточно знищуються під час найбільшої хвилі Великого Терору в 1937-1938 рр. Причинами цих антиукраїнських дій московського уряду можна вважати, як побоювання влади зростання українського націоналізму в УРСР та Росії, так і ті негативні моменти від цієї «коренізації», про які ми писали вище.

Тепер нам на згадку про цей такий недовгий і такий непевний період українізації на Східній Слобожанщині залишилися хіба що старі фотографії з українськими написами на стінах будинків сіл та містечок східнослобідського краю. Кілька років тому на Острогозькому форумі одним з відвідувачів була розміщена світлина 1933-го року з випускниками української школи слободи Нової Сотні, яка знаходиться на околицях Острогозька (саме у Новій Сотні народився художник Іван Крамськой). Учні на цій світлині знаходяться під прапором з українським написом: «Перехідний червоний прапор Кращому загонові по учобі, ударникам у виконанні учбового плану школи». На передньому плані цієї світлини ми також можемо побачити українські журнали «За колгоспні кадри». Вже незабаром після фотографування цих випускників, ті прапори та журнали, як і безліч інших українських матеріалів на Східній Слобожанщині будуть знищені радянською владою «через непотрібність».

Українська школа у Новій Сотні, 1933-й рік.

«За колгоспні кадри».

До змісту