Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Український Таганріг.

Український Таганріг.

Від самого початку міста Таганрога, Таганрозька земля була українською етнічною територією.

Колись тут жили давні греки, а в 13-му ст. недовгий час існувала італійська колонія Порто-Пізано. Турецька навала знищила повністю міське життя на північному узбережжі Озівського моря. Російський цар Петро Перший, за допомогою українських козаків захопивши турецький Озів 1696-го року, наказав будувати нову фортецю і базу військово-морського флоту на мису Таганний Ріг, неподалік від впадіння в море ріки Міусу.

Будівниками і першими жителями нового міста ставали здебільшого саме українці. По-перше Україна була поблизу, по-друге, в кріпацькій Росії важко було знайти потрібну кількість робочих рук, а поміщики не бажали заселювати ці землі своїми селянами, бо близькість земель запорізьких та донських козаків приваблювала кріпаків до втечі та переходу у козацтво. На Україні ще існувало вільне селянство, яке разом з незаможним козацтвом і склало ядро первісного населення Таганрозького краю.

Хоча офіційно Таганріг і не входив до складу українських земель, місцеве населення соціально і політично тяжило до українського Запоріжжя та Гетьманщини. Коли 1708-го року запорізькі козаки перейшли на бік гетьмана Мазепи у його боротьбі з Росією, серед мешканців Таганрога виявилося забагато симпатиків українського гетьмана. Весною 1709-го року Петро Перший відправляється на Дін, аби чинити розправу над донськими козаками, що брали участь в антидержавному повстанні Кіндрата Булавіна. 22 квітня цар на судах прибув до Озова, де керував стратою багатьох повстанців, а 26 квітня був уже в Таганрозі. Виявилося, що у місті існував досить великий гурток, на чолі з місцевим протопопом, який встановив зв’язок з гетьманом Мазепою, та чекав на прихід до Таганрога шведів. Слідство над таганрозькими українцями продовжувалося два тижні, і закінчилося, як і в Озові, стратою всіх учасників антиросійського повстання.

Та перемога Петра під Полтавою дуже скоро обернулася для нього втратою і Озова і Таганрога. Спочатку запорожці визнали над собою турецький протекторат, а 1711-го року, програвши турецьку війну, Петро Перший змушений був повернути Туреччині всі російські надбання на узбережжі Озівського моря. Таганріг і Озів було зруйновано, а землі ці оддані турками до складу Запорізької Січі.

Повернення запорожців до Росії 1734-го року негативно відбилося на долі територіальних надбань січових козаків. 1746-го року місце, де знаходився колись Таганріг, було вилучене російським урядом зі складу запорізьких земель, а з 1769-го року тут розпочалося нове будівництво морського порту. І знову чільною силою в цьому будівництві стали українці. Головним осередком українського життя в тодішньому Таганрозі стала Троїцька слобода на околиці міста, яку заснували колишні запоріжці, і звідки кожного ранку відправлялися сотні робітників на працю до Таганрозького порту.

Місцевою аристократією Таганрога ставали українські поміщики, які скуповували ґрунти в окрузі та заселяли їх своїми селянами з України. Адміністративно Таганріг підпорядковувався Катеринославу на Дніпрі, і був частиною спочатку Катеринославського намісництва, а потім Новоросійської і Катеринославської губерній.

Крім українців та росіян у Таганрозі жило ще багато греків. Це були так звані «понтійські греки», які за закликом російського уряду з кінця 18-го століття переселялися на відвойовані від турків землі зі своєї колишньої батьківщини – південного узбережжя Чорного моря, так званого Понту. Греки здавна займалися торгівлею, і в Таганрозі вступали до купецького стану, дуже швидко створивши своєрідний торгівельно-аристократичний клан у місті. Але українська стихія Таганрозького краю не могла не охопити і греків. Як згадував відомий етнограф Володимир Богораз, який у 70-ті роки 19-го століття навчався у Таганрозькій гімназії, крім справжніх прізвищ таганрозькі греки мали ще й вуличні прізвиська, які звучали виключно по-українському. Так Богораз пише про грека Лікіардопуло, якого на вулиці звали «Свиняча Шия», за те, що колись його батько чи дядько «стягнув на базарі з воза вказану частину свинячої туші». (Минув час, і забулося, хто саме скоїв цей ганебний вчинок, але його нащадку постійно нагадувалося про це, і то була дуже дієва народна педагогіка). Іншого грека, на прізвище Попандопуло, на вулиці звали «Макітра», через те, що він дійсно, своїм виглядом, був дуже схожий на цей український народний посуд.

Не було українське населення Таганрога і простою етнічною масою. Були серед таганрозьких українців і митці, які плідно працювали на ниві розвитку української культури. Уродженцем Таганрозької землі був Олександр Корсун – поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко, і який незаслужено забутий на сучасній Україні. Народився на Таганрожщині і Микола Щербина, учасник українського альманаху «Молодик». У 20-му столітті Таганрозька земля подарувала Україні видатного мовознавця (який філігранно володіє українською мовою), громадського діяча Олександра Пономарева і архітектора Ярослава Ткаченка. Ну а про «українського поета» Антона Чехова, дякуючи Віктору Януковичу тепер знають всі, і спритні дослідники без великих зусиль відшукали українське коріння в родоводі цього найбільш знаного у Росії уродженця міста Таганрога.

Бажав побувати у Таганрозі і Тарас Шевченко, плануючи в листопаді 1844-го року подорож на Кубань, до свого друга, українського драматурга і майбутнього наказного отамана Чорноморського козачого війська Якова Кухаренка. «Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкавий, як там найти шлях до тебе, от набалакаємось!», - писав Тарас з Петербурга до кубанського отамана. На жаль, ця подорож до Донщини та Кубані так і не відбулася – замість неї український геній відправився на десять років в оренбурзькі степи, у солдатчину.

1887-го року Таганріг було вилучено зі складу Катеринославської губернії та приєднано до Області війська Донського. Не зважаючи на це, Таганрозька земля і тоді, як раніш, залишалася українською етнічною територією. Згідно з першим загальноросійським переписом населення 1897-го року, у Таганрозькому окрузі Області війська Донського кількість українців складала 61,7 % від всього населення, а росіян тільки 31,7 %.

Як і скрізь у Російській імперії, до 1905-го року українське друковане слово і українські організації в Таганрозі були заборонені. Лише в наслідок Першої російської революції цих заборон удалося позбутися. Відразу зорганізувалася українська громада і в Таганрозі. Організоване українське життя у місті продовжувалося десять років, і було заборонено знову в 1915-му році, згідно з законами воєнного часу в роки Першої світової війни. Од того часу вільного використання української мови в громадському вжитку, в сучасному Таганрозі залишилася лише одна пам’ятка, точніше пам’ятник на Старому цвинтарі міста. Напис на однієї з могил повідомляє: «Микола Кулик помер 12 вересня 1914 року, 78 літ від побачення сонця. Подай же нам, всещедрий Боже,життя як батько перейти,любов беззвучную сугубу на той світ тихий принести».

Позначилися на українському житті Таганрога і буремні події Епохи Визвольних Змагань. Весною 1918-го року до Таганрога перебрався, втікаючи від німців, більшовицький уряд Радянської України, розмістившись в одному з будинків Тургенєвського провулка міста. Але вже у квітні до Таганрога увійшли німецькі війська, а в травні Українська Держава гетьмана Скоропадського оголосила про те, що Таганріг, як українська земля, повинен знаходитися у складі України, приєднавши його знову до Катеринославської губернії. Відтоді розпочалася дипломатична боротьба за Таганріг з урядом Дону, який також проголосив свою незалежність від Росії. Скоропадський вбачав у незалежному Доні українського союзника в протистоянні з більшовицькою Москвою, тому згодився на компроміс. Згідно з угодою, що була підписана 7 серпня 1918-го року, Таганріг повертався до Всевеликого Війська Донського, але входив до складу особливого Таганрозького промислового району, керівництво яким здійснювала спільна донсько-українська комісія, що була дислокована у Харкові.Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців та донських козаків, що проживали в Донській республіці, та залишав відкритим питання про майбутнє приєднання всіх донських земель до федеративної України.

В свою чергу російські більшовики, окупувавши згодом і Дон і Україну, визнали право таганрозьких українців на існування в складі єдиної радянської України. Вирішивши втихомирити український національний рух, червона Москва вдавала з себе палкого захисника національних прав поневолених народів. 1920-го року Таганріг увійшов до складу Донецької губернії Української РСР, центр якої знаходився спочатку в Луганську, а потім в Бахмуті (сучасний Артемівськ Донецької області). В складі губернії було створено Таганрізький район, який став згодом Таганрізьким повітом.

Розпочався на Таганрожщині процес українізації. 1923-го року вулиця Михайлівська була перейменована на вулицю Тараса Шевченка, а Комерційний провулок, що з’єднує два береги Таганрозької затоки, став Українським провулком. На щастя, ці назви збереглися і в сучасному Таганрозі.

Цього разу в складі України Таганріг пробув чотири роки. 1924-го року його знову приєднали до Росії, хоча всесоюзний перепис населення 1926-го року знову показав, що Таганрозький край є етнічно українським – відсоткова кількість українців навіть збільшилася в порівнянні з переписом 1897-го року, і складала тепер 71,5 %. А в наслідок Голодомору 1932-1933 рр. українців у Таганрозі стало ще більше і це посереднім чином свідчить про те, що Голодомор був штучним явищем. Не враховуючи Кубані, українські етнічні землі за межами УРСР не зазнали такого нищівного голоду, яким він був на Україні. Тисячі селян з України рятувалися на Стародубщині та Східній Слобожанщині, перетнувши адміністративний кордон УРСР з РРФСР, наче за якимось чарівництвом, люди потрапляли з країни суцільної смерті до землі більш-менш ситого існування. І не даремно радянський уряд своїми директивами забороняв українцям виїзд з УРСР та Кубані, адже занадто явно виявлявся збіг межі голоду з кордоном УРСР.

Але не зважаючи на всі кордони, люди тікали з голодної України, врятовуючи життя своє та своїх родин. Таганріг був тоді значним промисловим центром, тут була можливість влаштуватися на металургійний, котельний та інші заводи. Українці самовільно заселяли землі на північній околиці Таганрога, на шляху, що прямував до українського кордону. Люди будували хатки, робили собі городи навколо. Адміністрації заводів потрібні були робітники, і міська влада змушена була визнати офіційно статус нового поселення, який став називатися Північним, а дотепні українці між собою звали його «Соловки» - і за географічним становищем відносно Таганрога, і за своїм власним непевним становищем відносно майбутніх дій радянської влади.

Та врятувавши своє життя, місцеві українці не змогли врятувати свою національну ідентичність. Радянській владі не потрібні були українські етнічні райони за межами Української РСР. Тут українців змушували визнати себе росіянами, мовляв «українці живуть в Україні, а в Росії вони росіяни». Будь який спротив в сталінському СРСР був вкрай небезпечним для людини, і люди в цьому переконалися не один раз. Наступний перепис 1939-го року показав, що українська більшість зникла в Росії скрізь – на Кубані, на Східній Слобожанщині, не став винятком і Таганрозький край. А через кілька років прийшла на ці землі Друга світова війна. Пройшовши через горнила стількох випробувань, людям було не до збереження свого українства – в першу чергу треба було вижити. Важко винити їх за це. Українська історія Таганрога закінчилася…



Місто Таганріг. Український провулок.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На цих засадах функціонували й правові норми, що фіксували права та обов'язки мешканців Великого князівства Литовського. Крім згаданої соціальної строкатості, їм був властивий ще й регіональний партикуляризм. Це проявлялося у тому, що ті чи ті землі Великого Князівства отримували від володаря так звані уставні грамоти - з підтвердженням специфічних особливостей внутрішнього устрою й судочинства під традиційним гаслом урядової політики Вільна: «Ми старини не рухаємо, а новини не уводимо». Зокрема, за власними законами, що закріплювалися в уставних грамотах, жили землі, розташовані на околицях держави: Жемайтійська, Полоцька, Вітебська, Смоленська, Дорогичинська, Київська, Волинська. Вважають, що оскільки їхнє географічне положення створювало умови для потенційного виходу зі складу князівства, це змушувало центральну владу рахуватися з традиційними порядками та звичаями, аби уникнути невдоволення місцевих еліт.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka