Отож, на теренах Слобожанщини українську колонізаційну стихію прагнула контролювати дуже серйозна сила - Московська держава. Після Смути та запустіння свого прикордоння московська влада почала відновлювати поступове просування на південь. Приймати українських емігрантів у прикордонних російських фортецях означало прирікати себе на істотні неприємності у стосунках з Річчю Посполитою, особливо після поразки козацьких повстань 30-х рр. XVII ст. Але на те часто не зважали, або ж факти переселення утаємничувалися. Емігрантів переводили на російську службу. Та багато хто з козацьких переселенців не витримував суворих російських порядків, зневаги й вимог перехрещуватися, які були поширеними в ставленні до православних з Речі Посполитої. Часто українські служилі тікали з російської служби, повертаючись до України.

Великий козацький загін на чолі з гетьманом Яковом Остряницею 1638 р., після поразки козацького повстання, перейшов через нечіткий кордон до Московської держави. Козаків вирішили оселити на порожньому Чугуївському городищі побудувати там фортецю й надіслати російського воєводу. То цікавий факт, бо ще допіру 1634 р., під час російсько-польської війни, загони Я. Остряниці штурмували Білгород і Курськ. Цар вибачив колишні гріхи в обмін на службу.

Однак гетьман Я. Остряниця почав грабувати козаків, переселенці не слухали воєводу. Із Полтави до Чугуєва адміністрація Речі Посполитої засилала шпигунів, які агітували козаків повертатись додому. Урешті, скуштувавши переселенського хліба, 1641 р. козаки вбили гетьмана, спалили фортецю, порозганяли російських служилих і повернуся до Полтави Російський уряд відновив Чугуїв лише на початку 50-х років XVII ст.

Попри невдачу з переселенням Остряниці, царат не покидав спроб охороняти південні кордони з допомогою українських переселенців. Загалом, справжнім переселенським «бумом» стали 50-ті рр. XVII ст. Невдачі Козацької революції, тривалі війни, пошук економічного зиску й пільг змушували осіле населення Правобережжя, Чернігівщини та нещодавно колонізованої Полтавщини вирушати для пошуку кращої долі на Слобожанщину.

Першим великим і вдалим заселенням української громади до недобудованої фортеці виявилося заснування міста Острогозька. Почавши будувати на річці Тихій Сосні фортецю в дуже зручному з точки зору торгівлі та оборони місці, поблизу крейдяних гір і великого озера, прикордонні російські сили так і не змогли завершити той проект. 21 березня 1652 р. до прикордонної фортеці Путивля прийшов великий загін українських емігрантів на чолі з чернігівським полковником Іваном Дзикою (Дзинковським). Переселення було зрозумілим: після низки поразок козацького війська й укладення Білоцерківської угоди 1651 р. ширилися чутки, що Богдан Хмельницький віддав Чернігівщину полякам аж по Переяслав. Переселенці не хотіли повертатися під «лядську неволю». Поділені ж емігранти було по-козацьки, на сотні за походження: три батуринські, одну борзненську, одну чернігівську, одну конотопський, полкову та дві сотні без назв. Спочатку місцеві російські чиновники й самі козаки хотіли оселити громаду десь поблизу кордону, біля Недригайлова. Однак аби уникнути сварок серед переселенців, було вирі шено спрямувати їх далі від кордону й урешті осадити в Острогозьку. І хоча чернігівці зі своїм полковником опинилися так далеко на сході, вони зберігали тривалий час зі своєю батьківщиною.

Яскравим прикладом заселяння Слобожанщини є й заснування міста Охтирки. Прикордонний охтирський острожок було закладено адміністрацією Речі Посполитої в 1641 р., однак після розмежування 1647 р. фортечку було передано Московській державі. Російський уряд тримав та невеличку залогу. 1650 р. у зв'язку з панікою щодо майбутнього походу Богдана Хмельницького й татар па Москву бую вирішено знести острожок та відступити на північ, але в місцевих російських прикордонників на це забракло сил. Але острожок запустів.

Околиці Охтирки були улюбленим місцем для українських пасічників із Гадяччини. Уже 1649 р. пасіки з'явилися тут у великій кількості, а пасічники селились із сім'ями та худобою й навіть самі будували укріплення для захисту. Згодом, 1654 р., переселенці зайняли й Охтирський острог, направили міст через Ворсклу та замостили шляхи. Урешті, аж у 1655 р. російський воєвода з містечка Вольного (зараз с. Вільне Великописарівського району Сумської області) з дозволу вищих інстанцій вирішив використати цю колонізаційну стихію. Він прагнув контролювати колонізаторів і керувати роботами з укріплення фортеці (Охтирка мала величезне стратегічне значення: острог немов замикав укріплення Білгородської лінії та контролював середню течію Ворскли. Та й тут із переселенцями вийшов казус: вони забрали не все майно. На батьківщині сотники та отамани їм того не віддавали. Але, судячи з перших переписів російської влади, розвиток охтирської громади мав добрий господарчий ґрунт: у переселенців було чимало худоби, майже кожен мав корів і коней, не кажучи про овець та свиней.

Під час колонізації українці охоче використовували покинуті росіянами фортеці. Запустілий Цареборисів 1654 р. залюднили 50 родин із Кобеляк та Кишенки. Місце було дуже вигідне, бо поруч розташовувалися Торські соляні озера. Переселенці, вочевидь, здавна промишляли на «торських уходах» і просто переселилися ближче до промислу.

У 50-х рр. українське населення опанувало напівпорожні російські прикордонні фортеці Городнє, Недригайлів та Олешню.

Навіть Валки поволі залюднювалися українським населенням. Щоб поповнити російський гарнізон, 1661 р. туди послали з Білгорода 150 російських драгунів. Та дорогою всі драгуни розбіглися. Постало питання про ліквідацію фортеці взагалі. Однак було вирішено острог залишити, тільки поволі виселити звідти російських служилих і віддати на залюднений українським переселенцям. 1665 р. на прохання українців фортецю перенесли в інше місце, на лівий берег річки Турушки при її впадінні у Мжу.