Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 липня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Запоріжжя. Жовті води. Корсунь.
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Запоріжжя. Жовті води. Корсунь.

Запоріжжя в той час мало досить значну кількість населення. Після невдалої війни 1637—1638 рр. туди переселилися рештки селянсько-козацьких загонів. Є відомості від 1639 р., що частина козаків, незважаючи на накази Конєцпольського, не хотіли покидати Запоріжжя, «а, ховаючись по лугах та очеретах, запасали борошно і порох, щоб знову зробити якийсь похід на море»; коли було заарештовано призвідців, інші пішли «в свої дніпровські уходи» 1. Незабаром після того, як відбудували фортецю на Кодаку, Конєцпольський дав суворий наказ «за пороги живого чоловіка не пускати», щоб не поширювалася «своєволя»; було наказано затримувати навіть «і тих, кого звикли різні панове обивателі для риби, для звіря на річки посилати»; не дозволено пускати Дніпром «липи» (човни) і поставлено сторожі на Інгулі та Інгульці, щоб різні «промисловці» і степовими шляхами не прямували на Запоріжжя 2. Але степові «уходники» знаходили собі інші шляхи. Запоріжжя в 40-ві роки XVII ст. було досить густо заселене. Є звістки про степових добичників — «луговників», «лисичників», «уходників», «пластунів», які промишляли ловами і рибальством; здебільшого це були незаможні люди, втікачі. На степові промисли ходили також реєстрові козаки, і вони скаржилися на великі данини, які брали від них полковники-шляхтичі: від кожного козака по лисиці та човен риби, а деколи на промислах бувало одночасно по 500 козаків 3. Інколи козаки організовували також походи на море або самостійно, або разом з донськими побратимами.

Щоб стримати козацьку «своєволю», польський уряд постановив утримувати на Запоріжжі постійну заставу, що складалася з реєстрових полків і найманих жовнірів; кожен реєстровий полк за чергою мав виконувати цю службу. Застава перебувала на Січі або, як тоді ще називали, Військовій Скарбниці, яка була на Базавлуці 4. Хмельницький приїхав на Запоріжжя на початку січня 1648 р. Разом з товаришами він оселився спершу на острові Бучках на милю нижче від Січі і почав укріплювати свій табір ровами та палями, маючи доволі харчів і пороху 5. Очевидці оповідали, що незабаром почали збиратися до нього різні запорізькі промисловці — всі ті «пластуни», «луговники», «лисичники», «рибалки» та ін., і він ними «немало збільшив число свого гультайства» 6. Хмельницький показував козакам корогву, яку він одержав від короля на морський похід, та лист Владислава IV, забраний у Барабаша: «Показує їм королівського листа і ще, притесавши таблицю, привілей воском приліпив і хустиною покрив»,— оповідає тогочасний мемуарист 7. Військо, зібране Хмельницьким, було настільки велике, що в недовгому часі він почав наступ на Січ, де тоді перебували черкаський полк і частина найманих польських жовнірів. Полковник-шляхтич Гурський, бачачи безвихідь свого становища, разом із своєю гвардією утік із застави, а черкаські козаки 21 січня 1648 р. 8 здалися без бою і передали Хмельницькому Січ із запасами харчів та човни. На допомогу Гурському прийшов чигиринський полковник Кричевський з своїм полком, але Хмельницький ударив на табір обох полковників і розгромив його, а реєстрові козаки почали обстрілювати польське військо і приєдналися до повстанців 9.

На Запоріжжі Богдана Хмельницького було обрано гетьманом 10. Коли саме це сталося і при яких обставинах — невідомо. Але ця подія мала історичне значення — козацькі маси, а за ними весь український народ визнали Хмельницького своїм вождем, керівником Визвольної війни.

Підготувавши основну військову базу на Запоріжжі, Хмельницький зв'язався з «городами», щоб підняти там настрій й остаточно домовитися про майбутні виступи. Частину реєстрових козаків він відіслав у полки, щоб вони,— як він іронічно висловився в листі до Потоцького,— «прибрали доми», тобто розрахувалися з шляхтою : і повернулися до головного війська 11. Так був створений зв'язок між Запоріжжям та масами, які чекали сигналу до повстання. Одночасно Хмельницький зв'язався з Донським військом 12, щоб зміцнити давню дружбу і домовитись про співробітництво. Особливо важливим було те, що з Дону повернулися на Україну ті запорізькі козаки, які оселилися між донцями,— вони повинні були зміцнити сили повстання. Можна припустити, що в той час з Дону повернувся Іван Богун. Донці дали Запорізькому війську також допомогу своїми людьми: пізніше, при облозі Львова у жовтні 1548 р., згадуються і донські козаки 13.

У перші тижні повстання його організатори звертали головну увагу на те, щоб згуртувати достатні військові сили. Але Хмельницький і його товариші розуміли, що перемогти війська шляхетської Польщі силами козацтва і селянства неможливо — на це вказував досвід війни 1637—1638 рр., коли, незважаючи на героїзм мас, вони зазнали поразки. Для переможної війни і шляхтою потрібна була зовнішня допомога; лише за цієї умови можна було відразу розгромити головні сили Речі Посполитої. Найприродніше було шукати допомоги у російського народу, до якого здавна були звернені всі помисли народних мас України. Такі спроби робили ще керівники селянсько-козацьких повстань 1625, 1630 і 1637—1638 рр., але безрезультатно. Вживав заходів, щоб одержати допомогу від Росії, і Хмельницький. Про це нагадували російським боярам українські посли 1650 р.: «Що наказував з ними до царської величності гетьман їх Богдан Хмельницький, що він, гетьман, коли був і не гетьманом, і він того ж прагнув, щоб йому бути царської величності під його государевою високою рукою в підданстві» 14.

З нагадування, що Хмельницький тоді ще не був гетьманом, виходить, що це було перед 1648 р. Але до нас не дійшло жодних точних відомостей про дану важливу подію. Очевидно, вона теж не дала тоді потрібних результатів. Тому козацька старшина вирішила шукати допомоги в Криму. Посли Запорізького війська в Москві 1652 р. пояснювали своє рішення безвихідним становищем: «Та дружба учинилася мимоволі, так як наступили на них поляки, і в той час ніхто їм, черкасам, допомоги не подав, і вони в біді призвали до себе на допомогу кримського хана з ордою» 15. Спільні дії Запорізького війська з кримськими татарами мали місце і раніше. У 20-ті роки XVII ст. запорожці були союзниками кримського хана Шагин-Гірея і здійснили похід у Крим йому на допомогу. Павлюк, починаючи війну, також вів переговори з татарами. Але тепер справа допомоги Криму мала особливо важливе значення у стратегічних планах нової війни. Задум використання татарських сил приписували самому Хмельницькому, який «дочитався у хроніці, що здавна Русь у союзі з татарами давала відсіч Литві і полякам». Переговори з кримським ханом почалися ще до 1646 р., а наприкінці 1647 р. порозуміння було вже таке близьке, що козацька старшина остерігала татарів про запланований похід Олександра Конєцпольського і мала надію, що перекопський намісник Тогай-бей допоможе козакам розбити магнатське військо.

Переїхавши на Запоріжжя, Хмельницький продовжував переговори з Кримом. Згадуються два посольства, одне з них очолював Клиша, друге Кіндрат Бурляй. Оповідали, що Хмельницький зійшовся з татарами тим, що повернув одному мурзі сина, якого козаки захопили у полон, цей мурза і став посередником у переговорах. Домовленість з Кримом була необхідна для Запорізького війська, по-перше, щоб забезпечити собі тил під час війни з Польщею, а, по-друге, щоб використати легку татарську кінноту для швидких військових операцій та створення паніки у рядах ворога. При цьому було використано напружені відносини між Кримом і Польщею, яка кілька років не платила ханові «поминок» (данини). Запорізькі посли добилися у хана Іслам-Гірея спершу тільки згоди на те, що на допомогу прийдуть Тогай-бей, Карач-бей та ногайські татари. Це татарське військо виявилося майже небоєздатне: татарські бійці були без шабель і луків, з самими тільки маслаками (кістка, настромлена на гнучке дерево); кримський хан, очевидно, ставився до повстання з недовір'ям і не дуже радо брав участь у ньому. Силуян Мужиловський, перебуваючи в Москві у складі посольства від Богдана Хмельницького в лютому 1649 р., писав про цей час: «Татарове, учувши о той войні, з боку гледили, которому нога послизнеться». Лише «видячи ясную ласку Божию, яко воїн воїнові помогли» 16.

Щойно після перших перемог Хмельницького хан почав висилати більше війська, причому воно було вже краще озброєне 17.

Перед Хмельницьким постало завдання перевести центр повстання на територію «городів», приєднати до себе реєстрові полки, допомогти селянам у їх виступах проти шляхти, і врешті — дати відсіч головним польським військам, які готувалися іти походом на Запоріжжя.

Коронний гетьман Потоцький вважав становище дуже серйозним і намагався мирними переговорами стримати Хмельницького від війни. У березні 1648 р. він вислав на Запоріжжя, як своїх уповно-важених, ротмістра Хмелецького, який мав знайомства між козаками, та полковника Кричевського, який доводився кумом Хмельницькому. Вони привезли такі обіцянки: Хмельницькому повернуть загарбаний у нього Суботів, будуть усунуті комісар і полковники, якими козаки були незадоволені, заборонять орендарям утискувати козаків, козацтву буде забезпечена вільна участь у степових промис-лах. На військовій раді послів прийняли неприхильно, там вони «наслухалися суворих голосів і криків». Хмельницький дав відповідь зовні м'яку, але гостру за змістом: щоб була скасована ординація 1638 р., щоб Потоцький усунув усіх полковників-шляхтичів з їх прибічними гвардійцями та щоб сам, з усім польським військом, залишив територію Запорізького війська 18. Для Потоцького ці умови були неприйнятні, і він зараз же почав готувати похід на Запоріжжя.

Хмельницький вирішив не чекати наступу польських військ, а вийти їм назустріч і вести боротьбу на території «городів», де міг розраховувати на допомогу селянських мас.

У квітні 1648 р. війська повстанців рушили з Запоріжжя. Вони просувалися вздовж р. Базавлуку звичайною «запорізькою дорогою», а далі, на верхів'ях Саксагані, перейшли на Чорний Шлях.

Микола Потоцький поділив свої війська на три групи: сам з головним військом розташувався між Корсунем та Чигирином, другу групу вирядив Дніпром, човнами, під керівництвом військових осавулів Барабаша і Караїмовича, третя група, яку очолював козацький комісар Шемберк, мала йти на Чорний Шлях, назустріч Хмельницькому. Таке розпорошення військ було стратегічною помилкою Потоцького: Хмельницький використав це становище, не дозволив відокремленим групам знову з'єднатися і кожну з них ліквідував окремо.

Полки реєстрового війська, які пересувалися Дніпром, 24 квітня під Кам'яним Затоном (мабуть, біля Дніпрової Кам'янки) підняли повстання проти своєї старшини. Один із повстанців підняв корогву і почав закликати до «чорної ради». Почалася сутичка, під час якої заарештували Барабаша, Караїмовича та інших старшин, що неприхильно ставилися до Визвольної війни, і рада засудила їх на смерть.

Головну роль у цьому повстанні відіграли «черняки» — рядові козаки. Старшим обрали Филона Джалалия; визначне місце займав черкаський сотник Богдан Топига. Полки впорядкувалися і пішли на з'єднання з військом Хмельницького 19.

Групу Шемберка повстанці оточили 19 квітня на Жовтих Водах 20. Щодо кількості польське військо було менше від Запорізького, але складалося з регулярних частин — драгунів, реєстрових козаків, шля-хетських найманих загонів, мало також артилерію. Оточивши польські шанці, запорожці намагалися здобути їх штурмом. Вночі підкопалися під укріплення, підвели туди гармату і гаківниці, але ранком поляки вибили їх з зайнятої позиції. Невдачею закінчився також штурм наступного дня. Пізніше, протягом двох тижнів проходили тільки дрібні сутички. Становище змінилося, коли 2 травня надійшли реєстрові полки з Кам'яного Затону. Вони демонстративно пройшли повз польські шанці, вистрелили з рушниць і відійшли у табір Хмельницького. Це справило певне враження на козаків у таборі Шемберка: частина їх запрягла коні у свої вози і переїхала до повстанців. За їх прикладом покинули польський табір і драгуни, українці за походженням. Шемберк був змушений погодитися на переговори.

Від Хмельницького, як заложники, приїхали Максим Кривоніс і сотник Криса, одягнені по-святковому в атласи; кармазини, вони заночували в польському таборі і своє перебування там використали на те, щоб решту реєстрових козаків привести до повстанців. Під впливом розмов з ними спершу окремі козаки почали сідлати коней і крадькома виходити з табору, а далі все реєстрове військо покинуло Шемберка.

Польський комісар, бачачи безвихідне становище, пішов на капітуляцію і погодився видати артилерію за умови, що козаки дозволять йому перейти до Крилова. Але до згоди не дійшло, і боротьба продовжувалася. 4 травня реєстрове військо провело новий наступ на польські шанці і здобуло їх, забравши як трофеї королівські корогви. Шемберк намагався врятуватися і, впорядкувавши невеликий табір, кинувся тікати під прикриттям ночі. Але на урочищі Княжі Байраки (на верхів'ях р. Дніпрової Кам'янки) з 5 на 6 травня 1648 р. козацька і татарська кіннота оточила і розбила його військо 21. Шемберк разом з іншою старшиною потрапив у полон. Чутка про те, ніби Хмельницький наказав його убити, не підтвердилася — комісар згодом повернувся з татарського полону 22.

Після цієї перемоги Хмельницький вирушив проти головного війська Потоцького, яке з-під Чигирина почало відступати до Корсуня і тут окопалося в шанцях. Козацькі полки і татарські загони 14—15 травня підійшли під Корсунь, та Хмельницький битви не починав, а тільки пересував війська, оточуючи польський табір. Одним полком командував Кривоніс. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня козаки загатили р. Рось, щоб не дати змоги полякам використати її для оборони. Потоцький, бачачи кількісну перевагу козацьких військ, визнав свої позиції нездатними для захисту і на воєнній раді провів рішення перейти табором на Богуслав і Паволоч. Але козак Самійло Зарудний, який мав вести польське військо по цьому шляху, повідомив Хмельницького про таємне рішення польського командування. Хмельницький дав наказ зайняти військом шлях, яким поляки мали відступати. Вночі козацькі частини перейшли з-під Корсуня в напрямку на Богуслав і підготували засідку на урочищі Горохова Діброва. Тут дорога проходила вузькою і грузькою балкою, схили якої були вкриті лісом. Козаки зайняли це місце, перекопали шлях ровами, висипали шанці для піхоти, в лісі поставили артилерію.

На світанку 16 травня 1648 р. польський табір рушив з Корсуня на богуславський шлях. Табір складався з 8 рядів возів, які прикривали військо з усіх сторін; серединою ішла піхота, гармати були попереду табору, по боках і ззаду. Як тільки польське військо вирушило у похід, з боків почали наступ і обстріл татари. Близько полудня поляки прийшли до Горохової Діброви. На тісній, болотистій дорозі вози не могли просуватися вперед, багато їх загрузло, під обстрілом гинули коні. Тоді на польський табір ударила з засідки козацька артилерія, а далі під захистом шанців почала стрілянину піхота. Польський жовнір, учасник бою, писав: «Увійшов табір у цю діброву, як в якусь матню: не міг далі посуватися через закопані і стиснуті дороги. На тил табору всією силою напирали татари, спереду і з боків козаки із пристосованих шанців завдавали великої шкоди». Польські офіцери, які спостерігали битву, відзначали перевагу запорізької артилерії: «Летіли вогненні кулі, як град, але більше козацька гармата при фортелях засідці била, аніж наша козаків... Наші гармати лягли в болоті, і це був найперший успіх неприятеля, що коней під гарматами повибивав». Далі у бій вступила запорізька піхота. Копаючи перед собою шанці, козаки під їх захистом підступили до самого польського табору.

Нарешті козацьке військо виконало найголовніше тактичне завдання — «розірвати» ворожий табір, тобто членувати його і кожну групу знищити окремо. Основний удар козаки спрямували на передню частину польського табору, вони захопили польські гармати і вдерлися між табірні вози, оточили штаб і взяли в полон гетьманів Потоцького і Калиновського та багатьох інших знатних панів. Майже одночасно козаки і татари розбили задню частину табору. Найдовше оборонялася середня частина, ховаючись серед лісової гущавини, за порозбиваними возами, не знаючи, що діється попереду. Але як тільки прийшла звістка, що гетьмани потрапили в полон, все військо почало тікати 23. Після корсунської перемоги Хмельницький з усім військом перейшов до Білої Церкви, яка була крайнім містом старої козацької території. Тут він відсвяткував перемогу над ворогом. Місто Білу Церкву укріпив сильними фортифікаціями і поставив у ній міцну заставу з реєстрового війська. Не передбачаючи нового наступу польських військ у найближчий час, він відпустив полки на відпочинок, а сам переїхав до Чигирина.

Про перші свої перемоги під Жовтими Водами і Корсунем Хмельницький згадував з деякою легковажністю, як про «жовтоводську і корсунську іграшку» 24, мабуть, тому, що порівняно легко вдалося тоді розбити ворога. Шляхта розцінювала ці битви зовсім інакше — як небувалий розгром найкращих військ Речі Посполитої. Брацлавський воєвода Адам Кисіль писав: «Кілька тисяч козаків (о нещасна година!) знищили наше військо і гетьманів: що ж думати, як буде сто тисяч і вдвоє стільки? Це вже справа не з тою Руссю, що тільки з луками і рогатинами до бою ставала, але з могутнім вогненним військом, якого силу мусимо міряти так, що проти одної голови кожного з нас стане тисяча мужицьких голів з рушницями» 25.

Битви під Жовтими Водами і під Корсунем виявили повну дезорганізацію польської армії, і польський уряд, очолюваний канцлером Оссолінським, був змушений шукати шляхів до примирення з Запорізьким військом. Представником шляхти на мирних переговорах виступив один з найбільших українських магнатів Адам Кисіль. Він походив з давнього українського роду, дотримувався православної віри, у молоді роки належав до опозиції шляхетської групи в польському сеймі і, як православний сенатор, рекламував себе найпершим представником православної Русі. Але водночас він був завзятим прихиль-ником Польщі, називав її своєю батьківщиною і святим своїм обов'язком вважав вірність Речі Посполитій; він брав участь у придушенні селянсько-козацьких повстань у 30-х роках. Козаки називали Кисіля зрадником; полковник Джалалий у Переяславі 1649 р. заявив йому: "Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш і ляхами» 26.

Маючи деякі знайомства серед запорожців, Кисіль намагався сіяти серед них розбрат і насамперед розірвати союз селян і козаків, схилити старшину на мир з Польщею і привести до того, «щоб мужики орали, козаки воювали» 27. За згодою Оссолінського Кисіль почав переговори з Хмельницьким, переконуючи козацьку старшину в тому, що вона може добитися своїх прав лише «у вільній державі», бо «всюди неволя, сама тільки польська Корона славиться вольностями» 28 .

Запорізькому війську був потрібний деякий перепочинок після перших перемог, щоб реорганізувати полки і дати можливість селянському рухові розгорнутися. І хоч основна маса повстанців гостро виступала проти перемир'я, старшина вирішила направити послів до короля. У листах, які везло посольство, очолюване чигиринським полковником Федором Вешняком, пояснювалися причини війни. Головні звинувачення висувалися проти магнатів, які гнобили запорожців. У листах зазначалося, що безпосереднім винуватцем війни був Потоцький. Підкреслювалося також, що союз з Кримом — це дружня допомога сусідів, які в майбутньому не мають наміру непокоїти королівські землі. Про хід самої війни в листі було коротко сказано у формі прислів'я: «При сухих дровах і мокрим попало». Політичні вимоги висловлювалися в загальній формі: Зберегти Запорізьке військо, його давні права і привілеї, збільшити військовий реєстр до 12 тис. чоловік, сплатити належні війську гроші, не порушувати прав православної церкви і повернути церкви, передані уніатам 29. Перебуваючи у дуже тяжкому становищі, польський уряд прийняв козацьких послів зовні радо і обіцяв утворити комісію для розгляду вимог запорожців, але насправді слова не дотримав.

Хмельницький скептично поставився до цих переговорів. У липні 1648 р. він писав до російського воєводи князя Волховського: «Же до нас присилают о мир просячи, але ми їм до конца не вірим, яко хитрим людем, бо вони нас так миром і присягою своєю не раз зражают... Поглядимо якую комісію схотят з нами мати: там оттул, с Пулщі пишут до нас, просячи про мир і о вгоду, а тут по ближних горо-дах, где наша Русь, православниї християне живут, їмаючи стинают і розмаїтнє муки задают і попів духовних наших на паль збивают…» 30.

I справді, поки комісія виїхала на Україну, польські пани знову почали війну. Але проводячи ці переговори, Хмельницький хотів виграти час, щоб підготуватися до продовження Визвольної війни.

Перемога під Жовтими Водами та під Корсунем мала вирішальне значення для дальшого розвитку Визвольної війни. Повстання підтримали «городи» на Наддніпрянщині, де було ядро козацтва і де більшість населення «козакувала». Перемоги підняли дух Запорізького війська. Адже це вперше вдалося повністю розгромити шляхетські війська. Бої виявили слабкість і шляхетської армії і шляхетського режиму, показали, що у збройній боротьбі шляхту можна перемогти. Запорожці відчули, що можуть здійснювати керівництво народними масами в їх визвольних прагненнях. Зразу ж зріс авторитет Хмельницького, який не пішов на згоду з панами, а очолив визвольну боротьбу українського народу проти його вікових гнобителів.

Народні маси з небувалим піднесенням вітали переможців. Де тільки з'являлися козацькі загони, всюди міста і замки здавалися без бою, Хмельницького «уводять як переможця-тріумфатора, заявляють йому своє підданство»,— писав український магнат Адам Кисіль. «Нерозумний народ, божевільна Русь!» — зі злістю вигукував він 31. Підтримка селянством Запорізького війська виявлялася також у тому, що козакам привозили велику кількість харчів. Після корсунської битви «від руського мужицтва везли багаті стації, називаючи Хмельницького визволителем своїм і своєї релігії» 32. Так само великі запаси з «волості» звезено було до козацького табору в Білій Церкві 33.

Селянські маси заявили про своє бажання вступити до Запорізького війська. Кисіль писав: «Один шляхтич не залишився, самі тільки селяни, з яких частина пішла до Хмельницького, і його військо з кількох тисяч виросло на кількадесят» 34. Під Білою Церквою козацьке військо налічувало 30 тис. чоловік 35. До Хмельницького «почало горнутися, що тільки жило» 36.

Бачачи зростаючий народний рух, шляхта в паніці почала тікати на захід. Ворог козацтва, український шляхтич Яким Єрлич писав: «Як тільки шляхта, київські обивателі, дізнавалися про погром гетьманів і коронного війська, зараз, тієї ж години, почали укладатися на вози з жінками і дітьми, залишаючи господарство і все, хто що міг ледве з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по містечках і селах та укріплені двори» 37. Почалися селянські виступи проти шляхетських втікачів. Шляхта, що втікала з-під Корсуня, оповідала: «Не на одному місці набралися ми страху від хлопства, що всюди збиралося і стежило за нами» 38. Урядовець Вишневецького Машкевич розповідав таку пригоду: «Коли я приїхав до Сокирної, чотири милі від Черкас... зустрів у містечку мужицькі громади, що всі кобилиці ворота позакривали; якщо б я не побачив діри в огородовому плоті і не вискочив би у поле,— певно, схопили б нас» 39. Селяни насамперед розраховувалися з своїми панами: «Кожен мужик або убив, або вигнав в одному одязі пана свого, з душею і з дітьми»,— нарікала шляхта 40.

Окремі виступи розгорнулися поступово у велике селянське повстання, що охопило обидва береги Дніпра. Насамперед повстання розгорнулося на Лівобережжі. Військові і шляхетські сили були тут невеликі. Якщо не рахувати дрібних панських загонів по містах і замках, то тільки князь Єремія Вишневецький мав значне військо, близько 6 тис. чоловік. Але як тільки коронні гетьмани були розгромлені під Корсунем, наймані жовніри покинули княжі полки і пристали до повстання. Вишневецький вважав своє становище безвихідним і поспішним походом рушив на Переяслав та Чернігів і під Любечем 20 травня 1648 р. переправився на правий берег Дніпра 41. Внаслідок цієї утечі могутнього магната народне повстання не зустрічало серйозних перешкод і за короткий час шляхетське володіння на Лівобережжі було ліквідоване. Так, насамперед повстанці здобули штурмом головне місто Вишневецького Лубни 42, потім всі південні містечка, зокрема Переяслав, Пирятин, Лохвицю, рушили на північ, визволивши Ніжин, Носівку, Батурин, Мену й інші міста, врешті, ідучи вслід за Вишневецьким, захопили Чернігів 43. Триваліші бої відбулися тільки під Новгородом-Сіверським та Стародубом, де скупчилися значні шляхетські війська; шляхта навіть відбила Стародуб, і загони повстанців мусили брати його вдруге 44. Селянські війська заволоділи також Любечем, Бражном, Лоєвом, Гомелем. Одним з керівників руху був Петро Головацький, який раніше служив у драгунах.

Повстання на Лівобережжі мало спочатку суто селянський характер. Це відзначає один з російських розвідників: «А воюют де... в их литовской земле охочие, зборные всякие люди, а не черкасы», тобто не козаки; так само посланець Кисіля, що їздив до Чигирина, свідчить тільки про «свавільників», «свавільні купи» 45 Лівобережне селянство мало давні традиції боротьби проти шляхти, брало участь у всіх козацьких повстаннях, особливо у війні 1637—1638 рр.. на початку 1648 р. готувалося до нового збройного виступу, як це видно з відомостей про конфісковані Вишневецьким рушниці — і після перших звісток про розгром головного польського війська кинулося знищувати шляхту, яка не встигла втекти 46. Хмельницький мав, очевидно, повну інформацію про рух на Лівобережжі і зразу ж після корсунської перемоги вжив заходів до того.

щоб посилити селянське повстання і надати йому організованої форми. Кисіль у листі від 31 травня писав, що Хмельницький для знищення Вишневецького з його військом «вислав за Дніпро якогось Кривоноса, свого полководця, з 10 тисячами, наказавши йому набрати вдруге стільки козаків, що неважко зробити» 47. Російські прикордонні воєводи мали також відомості, що на Лівобережжя прийшли регулярні запорізькі частини і .почали організовувати військо. Путивльський воєвода Плещеев на початку червня повідомляв царя: «да Хмельницкий же де... разослав от себя полковников и сотников з запорозкими козаки по сю сторону Днепра в украинные городы, и велел де... им, полковником и сотником, прибирать Козаков; и упорядников, и поляков, и жидов велел побивать; а будет де... в котором городе поляки в осаде станут сидеть, он де велел им те городы взятьем имать». Він додає, що до містечка Константинова прийшло від Хмельницького понад 300 козаків, які убили місцевого урядника Сіножацького. В Козельці приблизно 20 липня запорізькі козаки захопили посланця путивльського воєводи Трифонова і відвели його до Чигирина. У Глухові на початку липня була вже організована сотня Запорізького війська і сотник Юрко Годун та отаман Леон Іванович писали до сєвських воєвод: «Просим, абисте ляхов наших нам видали, супостатов церквам божим, и повторе просим. А ежели бисте оних не хотіли видать, то нам ознаймите грамотою своєю, щобисми міли писать до пана гетьмана нашого, до войска» 48. Ці дані вказують, що протягом одного-двох місяців старшина Запорізького війська взяла під своє керівництво селянський рух на Лівобережжі і залучила повстанців до єдиного русла Визвольної війни, очолюваної Хмельницьким. Про діяльність самого Кривоноса на Лівобережжі немає більше відомостей, але, мабуть, його воєнному таланту треба приписувати те, що на Лівобережжі швидко було завершено організацію війська, створено козацькі полки, головним чином з повсталого селянства. Так на Україні в ході повстання створювався союз козаків з селянством.

Східна частина Київщини була очищена від шляхти вже у травні 1648 р., і селяни і дрібні міщани зразу влилися в Запорізьке військо. Про Київ відомо те, що частина заможного міщанства покинула місто разом із шляхтою і втекла на захід. Але незаможні міщани, «поспільство», зразу ж стали під прапори повстання 49. Київські козаки погрожували, що посадять на палю гетьмана Потоцького на тому самому місці, де такою ж жорстокою смертю було покарано одного з керівників повстання 1637 р. сотника Кизима із сином 50. Хмельницький розумів значення Києва і забезпечив місто сильною заставою в 3 тис. козаків 51. Кисіль навіть доносив про заяву Хмельницького, що Київ буде його столицею, і наказав «поспольству» готуватися до його приїзду 52.

У червні спалахнули селянські повстання на Уманщині і Брацлавщині. Сучасники підкреслювали, що селянські виступи випереджали прихід запорізьких військ, що селяни піднімаються до боротьби раніше, ніж у цих місцях з'являлися козаки. Але запорізький центр, безперечно, мав зв'язок з повстанцями; Хмельницький і тут, так само як на Лівобережжі, вислав для керівництва селян ським рухом досвідчених старшин. В Умані керував повстанням Іван Ганжа, який раніше був «польовим вождем» у війську молодого Конєцпольського; він штурмом взяв Умань. Потім Іван Ганжа став уманським полковником. З місцевих керівників повстання відомий піп Степан 53.

На Брацлавщині, а також на межі Київщини, Поділля і Волині селянські повстання очолював Максим Кривоніс. Виконавши свою місію на Лівобережжі, він перейшов на Побужжя, очолив тут селянські загони 54. Його виступи справили велике враження на шляхту. «Постало знову велике і небезпечне замішання через якогось безчесного Кривоноса, який збунтував всю українську чернь проти людей католицької церкви та євреїв; наїжджає і жорстоко пустошить тамошні села і міста, ще вільні від татар і від козаків, людні і багаті». «Той безчесний Кривоніс підняв на війну незорганізовану юрбу і до цього часу по Україні не перестає порушувати наш мир і всюди проводить ворожі наступи. Він здобув і спустошив багато міст, винищуючи шляхту, орендарів та ксьондзів» 55. Перейшовши Буг, Кривоніс почав наступ на містечка Вишневецького (Бершадь і Ладижин) і Конєцпольського (Верхівку і Олександрівку). Потім з великим селянським військом підступив під Тульчин. Сильна застава з шляхти і найманих частин відбила наступ, але Кривоніс, зібравши ще більше сили, повторив атаку, зайняв містечко і міцно уріплений замок, знищивши всю шляхту. Далі повстанські загони під командуванням Кривоноса взяли Вінницю, тоді ж були зайняті повстаннями Браслав, Райгород, Немирів, Животів, Погребище та інші міста 56.

Кривоніс завоював собі авторитет серед мас не тільки тим, що був «одчайдушний і відважний» 57, але й своїм завзяттям і непримиренністю до шляхти. Можна гадати, що він сам зазнав колись жорстокого переслідування, бо ніхто з козацьких ватажків не ставився до панів з такою ненавистю, як він. Свою ненависть він умів передавати військам, умів прищеплювати їм упевненість у перемозі над шляхтою. Він, напевно, для того, щоб підняти бойовий дух недосвідчених у боях селянських загонів, говорив, що шляхетське військо «мале і нікчемне», що в панських загонах багато жінок, переодягнених жовнірами 58. Кривоніс був противником угоди з шляхетською Польщею, не вірив, що така угода можлива. І коли довго не було вістей про запорізьке посольство, вислане до Варшави, заявляв: «Про наших послів до цього часу не маємо ніякої доброї звістки. Де ж вони повертаються? Мабуть, вже сплять і не пробу-дяться аж до того часу». Він висловлював думку про те, що, напевно, послів посадовили на палі 59. Саме ім'я Кривоноса наводило на ворогів жах.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На перший погляд - це чистої води кшатрій-козак: під рукою у нього шабля і сагайдак зі стрілами, кінь поряд - осідланий, заграє сурма - і через мить він вже в бою. Але, придивившись уважніше, ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного воїна. Адже Мамай сидить у дивній для українців позі і є ніби в стані медитації.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka