Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 квітня 2018 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Битва під Зборовом. Зборівський договір.
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Битва під Зборовом. Зборівський договір.

Після розгрому польсько-шляхетської армії польський уряд змушений був шукати згоди з Хмельницьким. Переговори про мир мала вести польська мирна комісія, яка прибула до Переяслава в лютому 1649 р. Вона складалася здебільшого з православних панів, таких, як Адам Кисіль, його брат Микола, київський каштелян Бржозовський, князь Четвертинський. Польський уряд сподівався, що українська православна шляхта швидше дійде згоди з козацькою старшиною.

Проте між запорожцями і представниками шляхетської Польщі відразу виникли принципові розбіжності. Польські делегати уявляли собі справу так, що Запорізьке військо вдовольниться повернен-ням давніх привілеїв, збільшенням реєстру, забезпеченням релігійних прав і тим, що Хмельницький буде затверджений гетьманом. Вони були певні, що козацтво відступить від селянства та що селяни будуть змушені вернутися до «звичайного послушенства» шляхті — а це було для панів найважливішим. Однак уже під час подорожі через Україну комісари змогли переконатися, що народні маси і не думають підкорятися шляхетській владі, що між козацтвом і селянством триває міцний союз, що Визвольна війна — це не виступ самого лише Запорізького війська, а війна всього українського народу.

У Переяславі Богдан Хмельницький виступав перед польськими послами не тільки як козацький гетьман, а як представник усього українського народу і висунув перед ними ряд важливих вимог. Насамперед він підкреслював нерозривність союзу Запорізького війська з селянством. «Визволю з людської неволі народ руський увесь... Поможе мені в цьому вся чернь, по Люблін, по Краків, від якої я не відступаю і не відступлю, бо це права рука наша,— щоб ви, знищивши селянство, на козаків не ударили». Виходячи з того, що ворогом українського народу є магнати і польська шляхта, і що завдання Визвольної війни — знищити їх, він погрожував «всій землі лядській, всім сенаторам, дукам, коро-ликам і шляхті». Саме їх стосувалися слова гетьмана, коли він говорив: «Виверну я вас всіх ляхів догори ногами, потопчу так, що будете під моїми ногами...» Українським панам радив, «щоб ляхів зреклися і з козаками залишилися, бо людська земля загине, а Русь буде панувати цього року, дуже скоро». Він заявив, що Україна відокремиться від Польщі.

Хмельницький виступав вже як незалежний володар: «Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновладцем, самодержцем руським. За границю на війну не піду... Досить тепер маю вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві своїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! Дуків і князів туди загоню, а будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорізькому війську...»

Ці заяви Хмельницького підтримували всі полковники, які брали участь у переговорах; вони вказували, що польська шляхта вже втратила на Україні свою колишню могутність. «Вже минули ті часи, коли ляхи сідлали нас нашими людьми, християнами, були нам сильні драгунами. Тепер ми їх не боїмося. Дізналися ми під Пилявцями: це не ті ляхи, що раніше бували і били турків, москву, татар і німців. Це не Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі, Конєцпольські, але Тхоревські, Заячківські, діти, в залізо повбирані — померли від страху, як нас побачили, та повтікали!...» 1 При таких настроях козацтва не було і мови про це, щоб польска комісія могла виконати своє завдання — домогтися реорганізації Запорізького війська. З великими труднощами комісари добилися продовження перемир'я до весни на тій умові, що польські війська не мали права переходити річку Горинь, а також шляхта повинна була залишитися за цією лінією 2.

У «пунктах», посланих королеві, Хмельницький поставив мінімальні вимоги. Насамперед він добивався скасування унії: «Щоб імені унії не було, тільки римський і грецький закон, так як з'єдналася Русь з Польщею; а їх мость ксьондзи-владики, які хочуть залишитися при римському законі, хай здорові залишаються, віддавши Русі соборні грецькі церкви і стародавні фундації». Далі він зажадав, щоб київський воєвода «був руського народу і грецького закону, що не наступав би на божі церкви, як теперішній, який знищив у замкові церкву і не дозволив будувати», та щоб київський митрополит мав місце в сенаті, щоб з київським каштеляном було хоч три сенатори «для береження віри нашої та прав руського народу». Він вимагав виведення з Києва єзуїтів. Гостро протестував проти призначення великим коронним гетьманом Вишневецького, який розірвав мир 3.

Хмельницький підтримував дипломатичні зв'язки з польським урядом і адміністрацією, зокрема з Киселем, якого було призначено київським воєводою; проте гетьман не вірив в успіх переговорів, знаючи, що в Польщі йдуть воєнні приготування 4. У листі до царя Олексія Михайловича у квітні 1649 р. він писав, що війна неминуча і що вона повинна принести визволення Україні. Він висло-влював бажання, щоб Олексій Михайлович, «яко правдивий православний государ християнський єдиним государем нам, слугам своїм, був» 5. Але польські пани не залишали прагнень повернути під свою владу Україну і готували нову війну. Звістка про плановий наступ польських військ так розсердила Хмельницького, що він зневажливо прийняв королівського посла Смяровського, прочитавши листа Яна Казимира, кинув його через стіл писареві і лист впав на землю. Смяровський, переступивши права посла, пробував бунтувати полков-ників проти гетьмана, і пропонував їм потайки королівські привілеї на маєтності; старшина, обурена цією зрадою, зарубала посла шаблями 6.

Польська шляхта з самого початку порушувала умови миру. її загони на правому боці Горині не хотіли залишати територію, яка вважалася нейтральною, а готувалися йти вперед. Князь Корецький несподіваним нападом зайняв Межиріч на Волині, а кам'янецький каштелян Лянцкоронський захопив Бар 7.

Не розраховуючи на тривалий мир, Хмельницький почав готуватися до війни. Вже в березні 1649 р. з Переяслава на правий берег Дніпра було перевезено артилерію. У квітні всі полки одержали гетьманські універсали з наказом готувати коней і харчі до походу. Головний збірний пункт для війська намітили на Масловому Ставі. Згодом гетьман видав» другий і третій універсали про збір війська з конкретними настановами для кожного полку 8.

Хмельницький звернув особливу увагу на зміцнення прикордонної смуги. У березні він вислав туди два полки в складі 10 тис. чоловік. Українське військо було розташоване по лінії Случі і Мурафи. У Звяглі стояли сотні Чернігівського і Лубенського полків під командуванням полковника Герасима Яцкевича. Окремі загони доходили до Корця і Межиріча. У Чорториї перебував невеликий загін, що підтримував зв'язок з Полонним. У Любарі стояли селянські загони полковників Івана Донця і Таборенка; вони мали у своїх руках також Гриців, Лабунь і Сульжин. В Острополі, Старо-Константинові і Красилові стояли загони Кривоносенка. Дальшу лінію, аж під Бар, займали сотні кальницького полковника Івана Федоренка. Лінію Мурафи захищали полки брацлавського полковника Данила Нечая та уманського полковника Степи, в їх районі перебували також деякі селянські загони 9.

Оборона була побудована так, що сильніші застави, які складалися з реєстрових козаків, стояли на Случі і Мурафі, а селянські загони знаходились перед ними і підходили під польські позиції на Горині та на лінії Межибожа і Бара. Але незабаром ці оборонні заходи виявилися недостатніми і не могли стримати наступу шляхетських військ. У травні 1649 р. польські війська перейшли Горинь і укріпилися в двох оборонних таборах: у Заславі під командуванням Адама Фірлея та в Купілі, у верхів'ях Південного Бугу, під командуванням Ланцкоронського. Пізніше сюди почали прямувати різні магнатські загони — Остророга, Вишневецького, Конєцпольського та ін. Бажаючи попередити наступ Хмельницького, вони почали воєнні дії проти селянських загонів між Горинню і Случчю, а далі перейшли лінію Случі і заволоділи всіма оборонними пунктами. Війська Фірлея розбили під Сульжином загони Донця і Таборенка, Ланцкоронський здобув Красилів, Старо-Константинів й Остропіль. Дещо пізніше Фірлей за допомогою князя Корецького захопив Звягель. Потім усі шляхетські полки з'єдналися в одному таборі під Старо-Константиновим і готувалися йти назустріч військам, головним козацьким силам 10.

Хмельницький провів широку мобілізацію. Пізніше він згадував, що у зборівському поході військо налічувало 360 тис. чоловік. Головний козацький табір стояв у Білій Церкві, і звідси полки йшли на захід проти польських військ. Проте частину війська було вислано на північний фронт, на кордон Литовського Великого князівства, щоб стримати наступ литовських військ на Україну. Литовський польний гетьман Януш Радзивілл, один з наймо гутніших литовських магнатів, розпочав боротьбу з козацькими полками Мартина Небаби та Іллі Голоти. Щоб зміцнити цей фронт, Хмельницький послав туди київського полковника Михайла Кри-чевського. У битві під Лоєвим 21 липня 1649 р. Кричевський загинув рицарською смертю, але литовське військо зазнало значних втрат і Радзивілл відмовився від походу на Україну. Сам Хмельницький наприкінці травня вийшов із трьома полками назустріч ханові і провів його з-під Чорного Лісу, через Умань і Животів, під Бердичів 11. Тут гетьман з'єднався з головним військом і повільно рушив у напрямку на Старо-Константинів.

Наскільки нам відомо, козаки мали намір наступати на польські війська не з фронту, а оточити їх з флангів. «Хмельницький хотів наше військо облягти і взяти обоз. Вже і почав був облягати переходи і шляхи довкола»,— писав поляк, учасник боїв. Щоб відтягнути частину польських військ з-під Старо-Константинова, він наказав полковникові Данилові Нечаєві ударити на Межибіж, який стояв на шляху на Кам'янець-Подільський. Створювалося враження, що Хмельницький має намір іти на Поділля. Цей хід здезорієнтував польське командування, і воно вислало на допомогу в Межибіж Ланцкоронського із значним військом. Але під Межибожем він змушений був вступити у запеклий бій з козацькими полками і зміг тільки вивести з замку межибозьку заставу, замок перейшов в руки козаків 12.

Хмельницький скористався розпорядженням польського війська і 16 червня 1649 р. вирушив з головними військами на Старо-Константинів. Цей маневр був повною несподіванкою для польського командування. Звістка про те, що Хмельницький вже наближається до табору, викликала загальну паніку. «Панове регіментарі, поки була справа з мужиками, справлялися непогано; зараз же, як прий-шло до самих козаків і татарів, зовсім розгубилися, один до одного тільки їздили, а військові собі надслухують за ними»,— писав польський офіцер. Військо хвилювалося все більше і відмежовувалося від старшини: «Крикнемо на чорну раду і виберемо собі полководця!» Деякі загони почали тихцем тікати. Назрівала така ж катастрофа, як минулого року під Пилявцями. Нарешті польські регіментарі погодилися відступати на Чолганський Камінь і далі до Збаража. З великими труднощами вдалося забрати обоз. «Цей наш відступ був рівний утечі»,— визнав Фірлей 13.

Українські полки рушили за відступаючими польсько-шляхетськими військами. Йшли широким фронтом, частина Чорним Шляхом вздовж правого берега Случі в напрямку на Базалію, частина — на Чолганський Камінь. У поході було 17 полків. У голові колони йшли кіннота під командуванням брацлавського полковника Нечая і Київський полк Кричевського, далі — Хмельницький з головними силами, а замикав похід Миргородський полк на чолі з Матвієм Гладким. Татари йшли по флангах козацьких полків. Польські війська спинилися під Збаражем 14. Тут стояв добре укріплений замок, збудований у 30-ті роки XVII ст. з урахуванням фортифікаційної техніки. Його укріплення у формі квадрата складалися з високих валів, обмурованих тесаним камінням, з казематами посередині, з кам'яними п'ятикутними «белуардами» (бастіонами) на кутах; вздовж валів проходили рови шириною в 40 м. Посередині укріплень був широкий майдан. Єремія Вишневецький, який був командуючим, залишив частину війська в замку, а для решти наказав збудувати укріплений табір під замком. Спершу табір було закладено дуже широко, до милі в окружності, але пізніше, під ударами українських військ, довелося його обмежити невеликим простором під самим замком.

30 червня під Збараж прийшла козацька кіннота і загони татарів. Вони напали на ще неукріплений польський табір і завдали значної шкоди польським військам: у бою полягло близько 2 тис. німецької піхоти. Козацький табір став за чверть милі від польського, на південний схід від Збаража. Попереду було висипано шанці і поставлено артилерію.

Зважаючи на могутнє укріплення Збаразького замку, Хмельницький приготувався до довгої облоги. Насамперед він оточив Збараж тісним колом своїх військ. Козацькі полки зайняли всі навколишні села так, щоб обложені не мали змоги виходити за провізією і пашею і щоб взагалі ніхто з них не міг вийти на другу сторону, «ані пташкою перелетіти». Одночасно розпочався наступ козацьких військ. Найзапекліший бій розгорівся на лівому крилі табору, де укріплення ще не були закінчені. Полковник Бурляй так стрімко атакував добірну угорську піхоту, яка тут захищалася, що та не витримала натиску і відступила; козаки підняли на здобутому валі свою корогву. Але польське командування прислало допомогу, козаків відтіснили до ставу, завдавши їм значних втрат.

У наступні дні бій продовжувався. В одному з них був важко поранений вінницький полковник Іван Богун, смертю хоробрих поліг полковник Станіслав Морозовицький, відомий з народної пісні під іменем Морозенка; його смерть викликала великий жаль серед селянства: «Дуже жалувала його чернь» 15. Українські війська вели облогу таким чином, що все ближче підсували свої шанці під польський табір, стискаючи шляхетські війська на все вужчому просторі. Вали, збудовані козаками, були такі високі, що з них видно було «як на долоні» весь польський табір, і артилерійський обстріл завдавав сильної шкоди польським позиціям. Козацькі сапери підкопувалися також під польські вали і вдиралися в табір.

27 липня козаки пішли у генеральний наступ. Вранці артилерія почала обстріл замку і польських шанців. Згодом піднялася піхота. Попереду на колесах пересувалися «гуляйгороди» — рухомі вежі, при кожній з яких було 15 чоловік; за ними на возах по 20 чоловік тримали наготові величезні штурмові драбини. Польське військо чинило відчайдушний опір і відбило першу атаку. Але нова лава піхоти знову атакувала вал. Завзятий бій тривав три години. Козацькі сапери висипали біля самого польського табору нові шанці, високі «на Дві копії», встановили на них «гуляйгороди» і піхота зблизька обстрілювала ворога.

У наступні дні атаки припинилися, відбувалися тільки невеликі сутички. Окремі добровольці підповзали під ворожий табір, обстрілювали сторожу, гаками стягали у рів вози, що стояли на валах, кидали у табір мазниці з запаленою смолою, щоб викликати пожежу, підкопувалися під шанці.

Тим часом розвідка встановила, що на допомогу обложеним під Збаражем шляхтичам іде польський король Ян Казимир з новим військом, яке пересувається з Варшави на Люблін, Замостя, Сокаль, Золочів. У містечку Білому Камені король урочисто призначив гетьманом Запорізького війська козака Семена Забузького, який по-зрадницьки покинув своїх товаришів. За голову Хмельницького Ян Казимир пообіцяв винагороду в сумі 10 тис. золотих. Королівське військо ішло вперед, не маючи ніяких точних відомостей про стан справ під Збаражем.

Хмельницький подбав про те, щоб до короля не доходили відомості про його воєнні плани. У його величезному війську панувала така сувора дисципліна, що навіть свавільні татарські загони не висувалися вперед; коли гетьман висилав загони на розвідку, то тільки з довірених людей; так, з великим «під'їздом» виходив прилуцький полковник Филол Джалалий. Хмельницький готувався до того, щоб лише у вирішальну хвилину виступити проти королівських військ з усіма своїми силами.

Як тільки надійшла звістка про похід короля, Хмельницький почав висувати свої полки йому назустріч. Біля Збаража він залишив тільки частину війська під командуванням військового обозного Черняти, який мав завдання поводитися так, щоб обложені польські війська не здогадувалися про відхід основних сил і не відважилися на наступальні дії.

5 серпня король підходив під Зборів. Польські війська просувалися вздовж р. Стрипи, розтягнувшись довгою лінією. В останні дні перед тим випали великі дощі, ріка розлилася і позривала мости, внаслідок чого пересування військ проходило повільно і в незручних умовах. Надійшли чутки, що військо Хмельницького з'явилося за дві милі від польських обозів. Та послані на розвідку загони легкої кінноти під командуванням досвідчених ротмістрів, обстеживши околиці, не помітили й сліду козаків чи татарів. Вони, як оповідав один з польських офіцерів, «верталися з нічим», зневажливо говорячи про противника і запевняли, що його не було».

Хмельницький використав цей момент, щоб напасти на королівське військо. Як оповідає один сучасник, гетьман сам виїхав на розвідку під Зборів, виліз на високого дуба, розглянув, як польські полки переправляються через ріку, підрахував їх сили, оглянув поле майбутнього бою. Після цього українська і татарська кіннота рушила під Зборів 15. Основний план Хмельницького полягав у тому, щоб оточити королівське військо під час його походу. Насамперед козаки атакували тилові польські полки, що пересувалися між селами Метеневом та Млинівцями. Козацькі і татарські кінні загони несподівано з'явилися біля Стрипи, переправилися через річку й ударили на королівські війська з тилу і з флангів. Серед польського війська почалася паніка. Окремі частини пробували оборонятися, але командири не могли ліквідувати метушню. Польська колона розтягнулася довгою лінією на вузьких і болотистих дорогах, отже, окремі полки не мали можливості один одному допомагати. Українські і татарські війська оточували розрізнені групи польського війська і знищували їх. У бою полягли видатні офіцери, наприклад, головний обозний королівського війська, командир всієї піхоти та ін. Деякі частини були повністю оточені: «немов у матню попали», «замкнені у безвихідному місці, немов серед мисливського загону». Очевидці так описували цей бій: «Не битва це була, а скоріше різня. Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога». Польські втрати обчислювались у 4 тис. чоловік.

У той час як розгорівся бій у тилах польських військ на північ від Зборова, основна частина королівської армії прийшла до містечка Зборова і почала переходити на східний берег Стрипи. Але і тут на передові польські полки ударила українська і татарська кіннота, наступаючи і з фронту і з флангів. Король наказав зараз же будувати оборонний табір з обозних возів та насипати шанці. Польське військо встигло підготуватися до бою і почало контратаку. Проте козаки наступали з незвичайним завзяттям — все нові загони кінноти атакували польські полки, незважаючи на масований артилерійський і рушничний обстріл. Поляк-очевидець повідомляв: «Ворог, немов без очей, летів на стрільбу і вогонь». Наступ спрямовувався одночасно на центр і крила польських військ. Шляхетська кіннота не витримала цих ударів і подалася назад, шукаючи захисту в оборонному таборі. У ніч з 5 на 6 серпня Хмельницький перегрупував війська, оточив королівський табір і містечко Зборів, в якому ховалася частина польського війська. Тепер головну роль відігравала козацька піхота, яка з різних боків почала штурм польських укріплень. Насамперед розгорівся бій під містечком, яке було оточене валами і частоколами. Козаки збудували редути, поставили на них гармати і вели безперервний прицільний вогонь. Далі піхота пішла в атаку, штурмуючи вали й стіни, за якими захищалися драгуни. Одночасно козацькі війська ударили на греблю і мости на Стрипі, щоб розірвати сполучення між містом і королівським табором. Бій за переправу був дуже завзятим, бо з одного боку наступаючих козаків обстрілювала застава з міста, а з другого — проти них робили вилазки війська з польського табору. Козаків кілька разів відкидали, але вони наступали все з новим завзяттям і здобули переправу та оточили місто. Нарешті сотні Миргородського полку під проводом полковника Матвія Гладкого з допомогою зборівських міщан, які вказали в якому місці оборона найслабша, увірвалися до міста і зайняли його.

Оволодівши Зборовом, Хмельницький здійснив першу частину плану — оточення королівського табору. Тепер українські війська разом з татарами з усіх боків обступили польську армію. Оточення було таким щільним, що польська кіннота не мала доступу ні до паші для коней, ні до води.

На зборівських валах було поставлено запорізьку артилерію і вона почала зблизька обстрілювати ворожий табір. Найбільшої шкоди полякам завдали гармати, поставлені на одній з церков. «Ворог із цієї церкви дуже тяжко наш обоз нагрівав»,— писав польський офіцер. Одночасно татари, які мали свій кіш під Озірною. раз у раз набігали на шляхетський табір зі сходу. Але головний наступ ішов з півночі. Розташована на панівних висотах запорізька артилерія планомірно обстрілювала королівське військо. «У садах ховалися і наших дуже з гармат нищили»,— оповідав поляк-очевидець. Після артилерійської підготовки запорізька піхота пішла в атаку на вали польського табору. Козаки, проявляючи незвичайну хоробрість і наполегливість, «одчайдушно штурмували».

Обложене польське військо перебувало у тяжкому становищі і настрій його знижувався. На другу добу облоги, вночі, поширилися чутки, що король покинув табір; тоді окремі шляхетські загони і обозна челядь теж кинулися навтіки. Король всю ніч їздив по табору, у світлі смолоскипів, щоб заспокоїти військо. Коли ж треба було йти на вилазку за вали табору, із знатної шляхти «на бій проти козаків і татар ніхто не поїхав і ховалися у свої вози, а інші під вози, загортаючись у покривала; а король ходив пішки, тих панів і шляхту з возів і з-під возів палашем наганяв до бою». За таких обставин Ян Казимир змушений був почати переговори з Хмельницьким і ханом.

Битва під Зборовом мала деякі спільні риси з боями 1648 р. На першому етапі хід зборівської битви нагадував битву під Корсунем: польське військо було захоплене в поході, оточене і частково знищене. Другий етап мав деяку подібність з битвою під Жовтими Водами: так само був оточений оборонний польський табір. Але в цілому зборівські бої відрізнялися далеко більшими розмірами та інтенсивністю, в них брало участь більше військ, до того ж набагато кращих за якістю. Перед Хмельницьким постали нові стратегічні і тактичні завдання, і він їх успішно вирішив. Велике значення мало застосування тактики раптовості, яка з самого початку дала запорожцям перевагу над королівською армією. Уміло було проведене пересування військ з-під Збаража до Зборова, яке анітрохи не ослабило облоги шляхетського табору у Збаразькому замку. Повне оточення королівських військ на вузькому просторі, за дуже короткий час — це надзвичайний стратегічний успіх Хмельницького. Наступальні бої проти королівського табору, з узгодженими діями артилерії і піхоти ще вище піднесли славу Хмельницького як великого полководця. А успішні бойові дії — оточення королівських військ—відкривали перед ним перспективу добитися вигідного для України миру і здійснити ті широкі соціально-політичні вимоги, які він висував у Переяславі. Тепер Хмельницький міг диктувати свої умови королю.

«Всі вони були в мене у руках»,— згадував він пізніше 17. Але кримський хан Іслам-Гірей зрадив гетьмана і став на бік Польщі. Під його натиском Хмельницький був змушений іти на умови, які не відповідали його намірам.

Переговори розпочав Ян Казимир, який перший вислав до гетьмана листа і як «божий помазанець» закликав його припинити боротьбу, причому обіцяв «зробити все, що належить до вольностей і свобід Запорізького війська та заспокоїти і задовольнити військо» 18. Хмельницький відповів з удаваною покірністю, що готовий передати булаву Семенові Забузькому, якого король в недавньому часі призначив гетьманом; це було глузування з короля, який сидів в облозі і ніяк не зміг би підняти на гетьманство, свого нікчемного кандидата. Яну Казимирові Хмельницький побажав, «щоб ти був можнішим паном в польській Короні, як твій батько і брат, та щоб не був невільником Речі Посполитої» 19. Король мовчки проковтнув цю гірку пілюлю.

Від української сторони переговори вів сам Хмельницький разом з Виговським, а від польської Осолінський, Януш Радзивілл, князь Заславський, Кисіль та ін. Польська шляхта забезпечила собі підтримку хана і користувалася його посередництвом, щоб натискувати на Хмельницького. Іслам-Гірей ніби заступався за запорожців, але насправді стримував гетьмана і старшину, не дозволяючи їм ставити серйозних вимог, як це робив Хмельницький у Переяславі.

Козацька старшина поставила свої вимоги у «пунктах про потреби Запорізького війська», які складалися з 17 статей. Насамперед військо вимагало збереження своїх прав і привілеїв, зокрема незалежного козацького суду. Всі сеймові ухвали, спрямовані проти запорожців, мали бути скасовані. Старшина вимагала також окремої для війська території вздовж лінії Бар, Старо-Константинів, Случ, Прип'ять без визначеного реєстру і зобов'язувалася там провести перепис війська. На цю територію вступ польських військ мусив бути заборонений. Для людей, які потрапляли під владу панів, вимагалось забезпечити повну амністію.

У галузі національно-релігійній були широко поставлені нижченаведені вимоги: скасувати унію, а київського митрополита з усім духовенством підпорядкувати константинопольському патріархові; церкви і церковне майно, захоплені уніатами, повернути православним через уповноважених полковників Запорізького війська (на ці маєтності король повинен був дати привілеї); православному духовенству надати право відкрито виконувати всі церковні служби і дозволити православні церкви також у Кракові, Варшаві і Любліні. Королівські канцелярії зобов'язані безперешкодно видавати «Русі» (українцям і білорусам) всякі привілеї і документи; у Києві та в інших містах заборонити заснування колегій єзуїтів та інших католицьких установ, а також скасувати католицьке єпископство; всі адміністративні і судові посади на Київщині, Брацлавщині і Чернігівщині мають зайняти православні; конфісковане майно учасників Визвольної війни повернути власникам; заборонити розгляд справ про пограбовані під час війни церковні речі; шляхту, яка приєдналася до Запорізького війська, не вважати «ребелізантами», бунтарями: митрополита з двома владиками включити до складу сенату.

Козацька старшина вимагала, щоб на сеймі король з шістьма сенаторами і шістьма депутатами сейму заприсяглися виконати всі пункти 20.

Проте ці вимоги не відображали всіх прагнень Запорізького війська і Хмельницького, а мали компромісний характер,— очевидно, вони були складені під натиском хана, як матеріал для перегово-рів, у формі, вигідній для польських делегатів. Але і в такому компромісному вигляді вони не були прийняті польською стороною, а під час дальших переговорів їх ще більше урізали. Отже, представники Запорізького війська не добилися необмеженого числа козаків, що давало б змогу затримати у війську селян; умовою передбачалося, що козацьке військо буде обмежене реєстром до 40 тис, «а всі інші щоб підлягали замкам його королівської милості, а в шляхетських маєтках — своїм панам». Цією постановою польські магнати мали надію розірвати союз козацтва з селянством. Селянам, прийнятим до Запорізького війська, було дозволено виїхати з майном на козацьку територію, а також оголошено амністію учасникам повстання — проте було ясно, що шляхта не виконає таких зобов'язань. Не вдалося також залишити від владою Запорізького війська всю територію України «по Львів, Холм і Галич», як цього домагався Хмельницький у Переяславі. Угода передбачала тільки половину української території, приблизно вздовж лінії Ямпіль—Вінниця — Коростишів на заході.

Щодо релігійних питань, то не вдалося відстояти вимог про скасування унії, повернення церковного майна й участь митрополита в діяльності сенату — ці питання відкладалися до окремої ухвали сейму; це означало, що дані справи ніколи не будуть вирішені, бо ж шляхетський сейм ніколи не погодився б на такі поступки. У складеній угоді було випущено також багато інших конкретних вимог, як, наприклад, передача церковного майна в присутності старшини Запорізького війська, повернення конфіскованих земель, прихильне ставлення королівських канцелярій до прохань про видачу привілеїв та ін. Польські делегати не погодилися також на те, щоб король з представниками сенату і сейму підтвердив присягою договір з Запорізьким військом.

Урізанню вимог запорожців чимало спричинився Адам Кисіль, який був учасником переговорів з польської сторони. Водночас він виступав і як представник православної шляхти і, користуючись своїм впливом серед козацької старшини, намагався схилити її на поступки; особливо по-дворушницькому він захищав інтереси уніатського і католицького духовенства. В одному з пізніших виступів він. чванився: «Закликаю в свідки всіх їх мостей, які були під Зборовом, що вже беззастережно було поставлено пункт про знищення унії і запорізький гетьман ніяк не хотів інакше, тільки щоб це заприсягли ваша королівська милість і ми всі. Моєю щирою працею і послугою це було ослаблено, і я взяв назад наші сенаторські і комісарські підписи і цю присягу відхилив, а те скасування унії, прийняте безумовно, я переніс на порозуміння з й. м. отцем митрополитом київським, сподіваючись дійти з ним згоди — що буде так скасована, як ми домовимося» 21. Кисіль також добився від старшини, щоб вона не вимагала присяги короля, а задовольнилася сеймовою ухвалою; це закидав Кисілеві сам Хмельницький 22.

Складену угоду підписали Ян Казимир, сенатори, урядники і багато панів. Під натиском хана Хмельницький був змушений скласти присягу на договір. Він присягав сидячи на коні, «неуважно», немов виявляючи зневагу, а коли Ян Казимир ласкаво до нього звернувся, відповів: «Гаразд, королю, мовиш»; «а чемності і ввічливості ніякої на королівську промову ні в словах, ні в чому не виявив» 23.

Хмельницький і старшина справедливо вважали зборівський акт мирним договором, і так само про Зборівський договір висловлювалася російська дипломатія 24. Але польський уряд соромився своїх поступок і опублікував угоду, як односторонній акт під назвою «Декларація ласки короля й. м. на пункти прохання Запорізького війська» 25. Водночас Ян Казимир видав привілей, яким підтвердив давні права Запорізького війська, зокрема щодо козацького худу, вказавши, що козаків не мають права судити старости, державці і намісники, що це право належить тільки гетьману. Але тут же було застережено, що козаки не повинні втручатися в питання, які стосуються замкових земель, оренд та шинків 26. Польська шляхта ні за що не хотіла зректися своїх економічних привілеїв.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Осінь 1918-го принесла не тільки поразку країн Четвертного союзу в Першій світовій війні, а й ознаменувалася хвилею національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію підконтрольного угорській владі Закарпаття.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka