Створенням Центральної Ради у березні 1917-го року, найкращі представники українського народу рішуче висловилися за самостійне існування власної нації. Але разом з тим українські державники всіляко підтримували і незалежницький рух інших народів Російської імперії, чудово розуміючи, що тільки спільною боротьбою усіх покривджених націй можна повалити жорстоку «тюрму народів». Велику увагу приділяли українські самостійники і зростанню національної свідомості в своїх південно-східних сусідів – донських козаків. На відміну від російських великодержавників, які заперечували саме право донців вважатися окремою народністю, діячі Центральної Ради допомагали чим могли своїм сусідам, мріючи про створення щасливої України в колі союзних братерських народів. На жаль, донські козаки, зростивши свою національну свідомість на українських дріжджах, у майбутньому стали хіба що не найзапеклішими ворогами української державності, беручи вже в наші часи участь у найбільших провокаціях російського імперіалізму проти незалежної України. Але в епоху Визвольних Змагань донські керманичі були дуже вдячні Українській державі за її допомогу. Шкода, що їхні наступники позабули про це, відплачуючи за добро злом Україні.

Культурно-національний рух серед освічених верств донського козацтва зародився лише на початку 20-го століття. Саме в цей час з’явилися на Дону перші письменники та культурні діячі, які пропагували національну окремішність донців від решти росіян, оголошували про те, що донське козацтво не лише окремий стан російської держави, але й окрема нація, що своєю ментальністю, культурою та навіть мовою сильно відрізняється від російського народу. До самої епохи революційних потрясінь 1917-го року ці донські самостійники мало були відомі у Москві та Петербурзі, але на Дону були досить знані серед козачої інтелігенції. Найбільш вшанованим з письменників був Петро Краснов, козачий полковник, а в роки Першої Світової війни генерал, майбутній перший керівник (отаман) незалежної донської держави 1918-го року – Всевеликого Війська Донського. Писав Краснов як літературні твори, так і наукові розвідки. Одна з його відомих поезій мала назву «Тихий Дон», якою згодом скористався Михайло Шолохов, розпочавши писати свій великий роман. Належать Петру Краснову і історичні нариси з життя українців Донщини – «Малоросіяни на Дону» і «Іногородні на Дону». Як і майже усім першим за часом національним письменникам будь-якого народу, Петру Краснову були притаманні риси національного романтизму, коли свій народ повсякчасно вихвалювався, змальовувався виключно позитивно на тлі підступних і брехливих ворогів.

Народилася на Дону і своя історична наука. Її апологетом став учитель народних шкіл, а згодом канцелярський чиновник Євграф Савельєв. Не здобувши належної освіти (закінчив лише учительську семінарію) та погано знаючись в історичних фактах, Савельєв у своїх напівбелетристичних, напівнаукових працях багато фантазував, без сорому вигадував нових історичних персонажів та нові історичні події, але тим не менш користувався значною популярністю у рідному середовищі, адже його героїзація минувшини донського козацтва була до смаку новій донській інтелігенції, якій так не вистачало міцного національного стрижня для власної самоідентифікації.

Публікувався Савельєв лише в місцевих донських виданнях. Головною метою його історичних праць було показати, що донські козаки мають дуже мало спільного з іншими росіянами. Намагаючись як можна більше віддалити донців від росіян, Савельєв постійно натякував на тому, що в формуванні донського козацтва вирішальну роль відігравали татари та різні кавказькі народи (в першу чергу адиги), та що донські козаки всю свою історію були ізольованим станом, і біглих російських кріпаків до свого товариства не приймали (як про це писали найбільші російські історики, спираючись на документи 16-17 ст.ст.). Корінням своїм козаки, за Савельєвим, сягали у сиву давнину, та існували вже за часів Хозарської держави, Тмутараканського князівства і половців (від яких він козаків і виводив). Свою нелюбов до росіян Савельєв переносив і на все слов’янство, у тому числі й на українців, яких відрізняв від запорожців (теж нащадків половців). Поєднати свої безглузді теорії з реальними фактами того, що мовою донських козаків є російська мова, а запорожців – українська, Савельєв так і не спромігся, але породив після років радянського забуття цілу плеяду новітніх донських «істориків», які уперто, з піною у роті доводять тепер усім, що донці не росіяни, а запорожці і кубанці – не українці.

Популярність Євграфа Савельєва серед новочеркаської інтелігенції нарешті досягла такого рівня, що на нього звернули увагу і поліцейські органи Російської імперії. «Донська літературна збірка», яку видав у світ Савельєв з однодумцями, була визнана владою сепаративною, і її авторів заарештовано. «Справа донських літераторів» точилася у суді з 1911-го по 1912-й рік, підсудні були визнані винними, але з ув’язнення Савельєв вийшов уже у 1913-му році. Він ще писав свої праці з історії донського козацтва, але буремна епоха війни та революції назавжди перевернула його життя. Невідомо навіть коли він помер – здається у 1927-му році, а праці його на батьківщині були забуті на довгі 80 років.

Перший апологет національної історії донського козацтва Євграф Савельєв.

Виборовши для українського народу право на самостійність, Центральна Рада визнавала це право і за іншими народами колишньої імперії, і як могла допомагала їм у боротьбі за власну свободу. З цією метою в вересні 1917-го року в Києві було скликано З’їзд поневолених народів (інша назва: З’їзд народів Росії) –форум представників російських народів, які заснували свої національні організації і виступали за федеративно-демократичний принцип устрою майбутньої Росії. «З’їзд представників народів і областей, що прагнуть до федеративного переустрою Російської Республіки, скликаний Українською Центральною Радою», як офіційно називався цей конгрес, відбувся в українській столиці 8-15 вересня. «Золотим сном народів» назвав з’їзд голова Центральної Ради Михайло Грушевський. На з’їзді вперше в історії Росії представники різних національностей спробували визначити свою подальшу долю, принципи співжиття та історичну перспективу.Ідея скликання такого зібрання належала Центральній Раді та українським соціалістичним партіям. Виходячи з автономістсько-федералістських принципів, Український національний з’їзд (Всеукраїнський національний конгрес)доручив Центральній Раді проявити в якнайближчому часі ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній республіці.

У роботі з’їзду взяли участь 92 делегати від українців, грузинів, латишів, литовців, естонців, євреїв, білорусів, молдаван, козаків, татар, тюрків, Ради соціалістичних партій Росії, поляків. Як бачимо, козацтво було представлено на з’їзді як окремий народ. Представники козачих організацій прислали на з’їзд 9 делегатів, від найбільших козацьких військ Росії –Донського,Кубанського,Терського, Уральського,Оренбурзького,Амурського та Забайкальського. Один з козачих депутатів, А.Долговбув обраний до президії з’їзду. Делегати відзначили провідну роль України у перебудові Росії на нових засадах, підтримали її політичний курс на автономію. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський виголосив у своїй промові: «Україна не йде через федералізм до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами. Ми вже раніше об’єднались з Росією як незалежна держава і своїх прав ніколи не зрікалися. Ми не будемо казати, що ми любимо російську республіку, бо до сеї пори ми від неї нічого доброго для себе не бачили. Наші симпатії може придбати той «палац народів», який ми хочемо зробити з Росії». Вітаючи делегатів з’їзду, Грушевський наголосив, що «українське громадянство не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і ніколи від цього гасла не відступить» і «що ідея федерації надалі буде служити народам провідним компасом». Відносно козацького питання делегати погодились із принципом окремішності козацтва («особлива нація»), з усіма правами на незалежне існування національної автономії козаків у Російській державі.

Таким чином український народ виказав свої демократичні та добросусідські почуття до всіх інших народів держави. З’їзд поневолених народів мав великий резонанс для багатьох національностей Росії. Це занепокоїло більшовиків, які бачили, що завдяки виваженій національній політиці Центральної Ради, вони втрачають свої позиції «захисників пригнічених народів», якими вони лицемірно прикривалися у своїй боротьбі за владу з Тимчасовим урядом. Зробивши державний переворот, поплічники Леніна вкрали для своєї політичної програми головні постулати найбільших ідеологічних супротивників. У партії есерів (соціалістів-революціонерів) вони «позичили» тезис про наділення селян поміщицькою та державною землею, а у українських автономістів гасло про рівноправ’я та державну автономію для всіх народів Росії. 2 листопада 1917-го року наркомнац Йосиф Сталін видав ініціативу Української Центральної Ради і Михайла Грушевського як надбання партії більшовиків, привертаючи таким чином народи Росії на бік радянської влади. Та влаштувавши дуже скоро збройну інтервенцію проти України, російські комуністи показали національним меншинам своє справжнє обличчя, так само обманувши потім і селян, що повірили їхнім гаслам.

До змісту