ля жителів Берестейщини українці – це вже „закордон”, хоча і недалекий. На запитання Чи у вас співають? селяни розцінювали свою пісенну культуру своєрідно, порівнюючи її з сусідньою закордонною територією і тому часто доводилось чути: Та у нас не дуже, так щоб співали, от там на Україні – от там вже співають хороше… В одному селі, зайшовши до магазину, розговорилася з продавщицею. Дізнавшись, звідки я та чим займаюсь, вона пожвавішала: Ой, я так люблю українську мову та українські пісні, там так гарно співають. Була я в Любешівському районі [Волинська область – Л. Л.] на весіллі (в мене чоловік звідти), то так мені сподобалось! Говорячи це, вона навіть не зауважила, що спілкується зі мною мовою, якою я до неї звернулась, тобто, українською. Коли ж звертаєш на цей факт увагу своїх співрозмовників, вони замислюються, проте рідко погоджуються з твердженням, що розмовляють українською. Думаю, це зумовлено обережністю: а хто зна, що за людина приїхала, і чому вона допитується. Та й сталінські та брєжнівські часи, коли за одне необережне слово людина потрапляла за ґрати, не так далеко увійшли в минуле, щоб їх забути. Але всі мої співрозмовники стверджували, що білоруською у них не говорять, хіба у школі учать, а так – або по-мєсному, або по-російському. Рідко у селах зустрічались люди із визначеною національною свідомістю, переважно із прошарку сільської інтелігенції. Проте таких людей надзвичайно мало, тому що намагання відродити українську культуру на території Білорусі за радянських часів сприймались як вияви націоналізму, а всі націоналісти, як правило, піддавались репресіям, отож бо мало хто і лишився.
мапа
сайту
